У Міноборони нехтують днем Перемоги

Цьогоріч Україна вперше почала відзначати День Перемоги над гітлерівським нацизмом за європейською традицією – 8 травня – днем пам’яті і скорботи за загиблими.

Це підкреслює усвідомлення іншого прочитання цієї війни, ніж те, що нав’язувалося радянською, а потім російською ідеологією та перебувало в контекстуальному полі «совкової» історії зі штучно створеним «ура-геройством» та «парадністю» в якості ширми на передньому плані.  Україна лише зараз, в ХХІ ст., зіткнувшись з військовою агресією з боку Росії, приходить до усвідомлення себе в інших історичних та геополітичних координатах.

Проте радянські стереотипи мають ще досить міцне коріння, і навіть у тих державних чиновників, які нині очолюють національні культурні заклади та продовжують мислити категоріями комуністичного совку.

Не зважаючи на те, що 8 травня відзначався саме як день пам’яті і скорботи за загиблими, Міноборони, нічого кращого не придумавши, вкупі з лєбєдєвським очільником  свого відомчого музею (хоча й національного!)  В.Таранцем організувало… автопробіг (типу святковий) по містах  неокупованої частини зони АТО. Чомусь відразу згадується асоціація з Остапом Бендером (теж любителем автопробігів) та  добою комсомольсько-партійних вожаків. Можливо, тому, що все ж таки ідейним натхненником  виступив саме директор музею В.Таранець, в недалекому минулому  (хоча й нині де-факто також!) керівник  клубу радянської реконструкції «КраснаяЗвєзда».

І дійсно, чого ж іще бракує жителям зони АТО, які, на власній шкурі переживши обстріли градами, жахливі дні й ночі  в бомбосховищах, які по хвостовиках розпізнають типи боєприпасів російської артилерії, як не споглядання ряжених «звіздунів» на військовій техніці?

Відтак залучено було аж 4(!) одиниці техніки і колектив представників  цього реконтструкторського шапіто. Слід сказати, що вже два роки поспіль діяльність цього «клюбу» , з часу призначання директором музею В.Таранця, успішно здійснюється під вивіскою Національного військового музею.

Участь анонсованої техніки в кількості чотирьох драндулетів у прес-релізах, розповсюджених у ЗМІ, подавалася як «майно одного з військово-історичних клубів», «техніка, взята в оренду у військово-історичного клубу» та, зрештою, як «техніка військово-історичного музею». Отак, власне, ніби й непомітно присмокталася громадська організація з радянською ідеологічною платформою «Красная Звєзда» до національного музейного закладу, який апріорі має бути українським!

Взагалі дивною формою музейної роботи є автопробіг - хтось би хотів побачити нову виставку чи музейну експозицію, але де там!

Всім таким бажаючим ще в середині березня від імені директора Таранця  було доступно пояснено на сторінці музею в соцмережах, що музей зачинено для підготовки виставки. Так що нічого шастати по виставках!

Логічно було б припустити, що музейні фахівці під орудою такого «геніального» директора вже спроможуться «родити» хоч яку-небудь виставку до 9 травня.  Адміністрація музею та колектив знову дружно повідомили українську громадськість, що, мовляв, і не чекайте, і не сподівайтесь – «кіна не буде»! Виставку про війну на Сході вони відкриють десь так травня 20-го.. Навіть оминувши свято всіх музейників (хоча не факт, що Таранець, про нього взагалі знає).

Ось так натхненно «працює» національний військовий музей країни, який вже два місяці просто зачинений! Взагалі-то зручно, ніхто не турбує, народ не шастає, зарплату платять, а сяку-таку виставку можна за два дня і дві ночі зліпити, стукаючи молотками, коли вже й відвідувачі на порозі!

Зате от автопробіг – це просто невід’ємна частина свята радянського мілітаризму – коли там тими виставками займатися..

До речі, на прес-конференції, яка передувала «звіздунівському  автопробігу», на запитання журналістки, скільки ж вартуватиме оте задоволення привезене жителям зони АТО із столиці (адже акція не одного дня, не для одного міста, і до того – аж  18 чоловік ряженого екіпажу, плюс ще долучені чотири артисти з військового ансамблю – це пальне, передусім, їжа-ночівля та купа всіляких  супутніх послуг), один із представників «клюбу» журналістці мало очі не заплював. Мовляв, це «священна пам'ять ветеранів», - як можна ставити такі «незручні» питання… Ага..

І дійсно, чого пристали – ну відмиються там якісь копійки, ну то це крапля в морі в контексті всього Міноборони разом взятого! Та й консенсус з директором музею знайшли.

Ех, в не такі далекі хороші часи, крокував бравий Таранець разом з Сергієм Лєкарєм, заступником Захарченка, одягнувшись такими собі генералісимусами, по Хрещатику на бутафорському параді, дзенькаючи таким ж бутафорськими медальками…Було… не те, що зараз. Ностальгія мучить за святом радянської парадної «пабєди» (яка там скорбота) - ото й залишається, хоч автопробігом надолужити..

Загалом, ще з першої виставки Таранець сповна відчув усю привабливість  розпорядження бюджетними коштами в музеї. При підготовці виставки «Пісня про Сокола» укладені договори того часу свідчать про нахабне відмивання грошей спільно зі своїм нерозлучними корешем – Олексієм Шеремьєвим  якому було перераховано за виставку 75 550 грн.(з ПДВ). В цю суму входила непосильна праця шереметьєвських працівників, які притарабанили до військового музею зо п’ять вітрин з якимись світлинами та документами, та створення міфічної діорами якої і в очі ніхто ніде не бачив!

На початку стрімкого кар’єрного злету Таранця в музеї при «папіку Лєбєдєву» такі договори  були дрібницями, до того ж безкарними. Аби ще більше потішити власне самолюбство Таранець тоді вмудрився навіть затягнути  на виставку самого Азарова, «забувши» запросити Лєбєдєва, за що й отримав «на горіхи».

Перші вдало провернуті справи окрилюють, далі – більше, апетити ростуть. Наступною була масштабніша виставка Таранця в музеї - «Дайош Київ», де в статті видатків вже були включені жахливі бутафорські декорації, які денно і нощно ліпила в музеї кіностудія Довженка. 

Паралельно Таранцева «Звєзда» в той час на Троєщині проводила одноіменну реконструкцію, в якій брав безпосередню участь видатний донбаський командир-«апалчєнєц» і за сумісництвом також друг-реконтруктор Гіркін-Стрілков.

Так от, доволі цікаво було би поглянути в ці договори та порахувати кількість нулів у сумах і за що саме вони були сплачені, адже то був час ейфорії та безконтрольності.

Проте в Міноборони вже в нинішньому складі доволі дивна позиція -  робити вигляд, що нічого не відбувається.  Зачинений музей два місяці – то й біс із ним, навіщо той зайвий клопіт.

Сам же Таранець в ефірі телеканалу «Рада» доволі бурхливо покритикував Міноборони: мовляв, не сприяють, не допомагають. Ну, знаєте, поганому танцюристу теж постійно щось заважає.. Або цей такий мессидж можна розцінити як те, що Міноборони мало грошей для «пиляння» виділяє  - то про які виставки можна говорити.

До речі, сидячи в студії разом з Я.Жилкіним (ВГО «Союз «Народна пам'ять») В.Таранець довго й нудно розповідав не про музейну чи наукову роботу, а про нібито участь музейних працівників в іншому невластивому напрямку  роботи музею – пошуку та вивезенню загиблих із зони АТО. Зрозуміло, що це справа важлива, але це не справа музею та музейників, яких для цього ніхто не міг уповноважити. Музей повинен займатися іншою діяльністю, передбаченою для такого закладу. В Міноборони взагалі здатні контролювати діяльність його структур?! Або цей факт можна розцінювати як такий, що всіх людей Жилкіна та «звіздунів» Таранця записано в штатні та нештатні працівники музею. Тоді дійсно можна сидіти зі скорботним обличчя в студії та ганити Міноборони, хизуючись власною «жертовністю» та подвигами.

Обоє, і Таранець, і Жилкін, не дивлячись на новий контекст звучання цьогорічного травневого свята,  наввипередки почали скиглити про те , що це неправильно забирати у ветеранів «вєлікуюатєчєствєєнную», все має залишатися на своїх місцях, бо ніхто ж не має права (зась вам до тієї Європи!). Жилкін навіть демонстративно сидів не з маком в лацкані піджака, а зі згорнутою орденською стрічкою (правда не колорадською).

 Головна теза від обох полягала в консервації радянського прочитання історії, а сам Жилкін ще зовсім недавно виступав проти «ленінопадів», переконуючи, що то є шедеври монументального мистецтва.

Прикрим є те, що очільник національного музейного закладу Таранець, не розуміючи сутності музейної роботи, займається тим, що більш традиційно йому знайоме та близьке, попутно крадучи бюджетні грошенята, а сам музей вже давно скотився з орбіти наукової воєнної історії та  музейної практики.  Тому в Міноборони два виходи – або змінити непрофесійного керівника, або закрити цей музей як заклад, що не виконує свої безпосередні функції в українському суспільстві. Навіщо державі утримувати заклад, який по декілька місяців стоїть просто зачиненим.

Комітет порятунку музею