Легалізуйте Добровольчий Український корпус!

Друзі, читачі, просто небайдужі люди, усі, хто мене знає і не знає - хочу зробити важливе звернення. Звичайно ж, прошу репосту.

Я, Білозерська Олена Леонідівна, є бійцем 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського корпусу "Правого сектора". У складі підрозділу перебуваю з 1 травня 2014 року. З червня місяця беру безпосередню участь у бойових діях.

Протягом останнього місяця наші бійці у координації з підрозділами Збройних сил України майже щоденно ведуть бої на території Донецької області. 21 липня вони першими перетнули межу міста Донецьк.

Однак станом на сьогоднішній день (3 серпня 2014 р.) Добровольчий Український корпус (ДУК) не має жодного офіційного статусу. Більше трьох місяців ведуться переговори з усіма гілками влади і силовими структурами про легалізацію підрозділу. Досі вони не досягли успіху - влада поки що відмовляється легалізовувати Правий сектор.

Два місяці, поки солдати ЗСУ, бійці Нацгвардії і добровольчих батальйонів гинули на фронті, наші люди сиділи на базах, сподіваючись, що їм дадуть зброю і відправлять у бій. Не дочекавшись нічого, поступово озброїлись самі - хто придбав легальну мисливську зброю, хто купив нелегальну, хто робив вилазки і здобув трофейну - самі оформились у підрозділ і пішли воювати. Як воюємо - можете спитати у бійців і командирів 93-ї та інших бригад ЗСУ, які співпрацюють з нами.

Ми зараз дуже-дуже потрібні на фронті, нами затикають усі дірки, і ми нічого не маємо проти. Чорт з ними, з тими пільгами і статусом учасника бойових дій. Переб'ємося. Однак в мене є побоювання, що після війни на нас, де-юре незаконне збройне формування, спишуть усі військові злочини, які неминуче трапляються на будь-якій війні, і почнуть нас кримінально переслідувати.
Не думаю, що у них вистачить безсоромності вішати військові злочини на мене особисто. Скоріше за все, мене "всього-навсього" затягають свідком по судах.

За останній місяць боїв у нас є кілька загиблих. Є й поранені. Є багато знищених нами озброєних ворогів України. Але про те, що ми воюємо, і про те, як ми воюємо, знають, крім нас самих, лише наші побратими-армійці.

Коли ворог почне активно відступати і буде вже не так страшно - не всі ми на той момент будемо у строю. На наше місце прийдуть інші. Якщо вони будуть сміливо воювати - честь їм і хвала. Але побачите - після закінчення війни скажуть, що лише вони й воювали. А нам за допомогою проплачених "формувачів громадської думки" зроблять репутацію тилових крис, мародерів, злочинців.

Так справді може бути, бо так уже було - згадайте, як після Майдану всі раптом дружно чомусь упевнились, що Правого сектору під час боїв на Майдані або зовсім не було, або вони швиденько провокували сутичку, а самі втікали, підставляючи інших під кийки і кулі. Згадайте, як не тільки нікому не відомі безіменні тролі, а й начебто люди з репутацією синхронно почали писати приблизно таку маячню. На цю тему з'являлися навіть серйозні відеосюжети.

У свідомості довірливого українця "Інтернет-ворог" обов'язково має обливати брудом усе пов'язане з Україною, тобто, з її існуванням поза російським простором. Якщо ж співрозмовник спілкується українською і виступає з проукраїнських позицій - йому схильні вірити. Ми ще не звикли до того, що наші рідні українські політсили витрачають шалені гроші на "Інтернет-мочилово" одна одної.

За три місяці, що я перебуваю у прифронтовій зоні, до нас разів із п'ять приїздили журналісти. Деякі з них знали мене особисто і були дуже здивовані, зустрівши тут. Деякі не знали і намагалися взяти у мене інтерв'ю просто як у жінки-бійця. Я категорично відмовлялася і просила мене не "палити" - з міркувань, зокрема, що такі часи, коли треба воювати, а не піаритись.

Однак сьогодні я змінила своє рішення, бо сподіваюся, що, можливо, мій особистий авторитет хоч якось посприяє вирішенню проблеми з легалізацією Добровольчого Українського корпусу. Не хочу, щоб я і мої друзі, люди ідейні, вчергове були використані як перегній для тих, чия головна ідея, за будь-яких обставин - власний інтерес.