Дев’ятого березня цього року, на двадцять другому році незалежності України, світ облетіла приголомшлива новина. На Черкащині, у рідному селі Тараса Шевченка Моринцях місцевій громаді заборонили святкувати 199-річчя з дня народження поета і, зокрема, публічну декламацію Шевченкової “Розритої могили”. Такий стан не природній і не можливий для незалежної держави.
Слід нарешті визнати – в сучасній Україні склався режим внутрішньої окупації. Внутрішньої, оскільки чужинці, які володіють реальною владою в Україні, мають українські паспорти. Часто – на додачу до іноземних, всупереч українському ж законодавству. Ці чужинці, разом із запроданцями українського походження –“землячками з циновими ґудзиками”, захопили майже всю власність, безкарно грабують народ, розвалили армію, перетворили правоохоронні орґани – міліцію, прокуратуру і навіть суд, - в обслуговуючі кооперативи, з допомогою яких відбирають майно, здоров’я, волю і життя у незгодних із свавіллям правлячого в Україні орґанізованого злочинного угрупування.
Українців обкрадають, не оплачуючи працю на вкрадених у них підприємствах скоробагатьки-чужинці. На українців полюють як на звірину у вкрадених у них же лісах ці ж нові магнати. Українців безкарно калічать і вбивають дорожезними авто діти цих “господарів життя”. Українців позбавляють права голосу або крадуть їхні голоси владоможці – ті ж самі магнати, або їх пахолки. Українців позбавляють головних маєстатів будь-якого народу – історії, культури та мови, проводячи духовний геноцид – невпинну деукраїнізацію усього суспільного життя через належні цим чужинцям радіо та телебачення, через позбавлення державної підтримки українських преси та книгодрукування, нищачи українську школу, замовчуючи та перебріхуючи історію, позбавляючи українську реального статусу державної мови.
Ці обставини сучасного буття українського народу разюче нагадують його животіння під берлом петербурзьких та віденських імператорів, а пізніше – в кормизі псевдодемократичних республік – радянської та польської. У російській імперії, здавалось, як писав Шевченко, “на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує! ” та все ж “знайшовсь таки один козак із міліона свинопасів” та “сатрапа в морду затопив”. На той час, за умов абсолютної монархії, окупаційній владі достатньо було змосковщених церкви та школи, ще й час-од-часу “височайших” указів, щоб тримати в покорі наддніпрянських українців. Через п'ятдесят років у підавстрійській Галичині, за умов обмеженої куріальної демократії, утискуваного та все ж – українського шкільництва та переважання національно орієнтованого духівництва Греко-католицької церкви, зросло покоління українців із гострим почуттям власної та національної гідності, особистої та громадянської мужності, готовності до самопожертви та боротьби “за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ”.
Цього року минає 105 річниця страти, саме страти - не вбивства!, - Мирославом Січинським цісарсько-королівського намісника в Галичині графа А. Потоцького.
12 квітня 1908 р., на відплату за кривди польської адміністрації українському населенню Галичини та фальсифікацію виборів до австрійського парламенту, студент третього курсу філософії Мирослав Січинський застрелив Потоцького в його робочому кабінеті.
Майбутній тирановбивця народився 11 жовтня 1887 р. в с. Чернихівці на Тернопільщині, в родині греко-католицького священика, громадського діяча, посла Галицького сейму Миколи Січинського. Навчався у Коломийській та Перемиській гімназіях, на філософському факультеті Львівського та Віденського університетів. Був членом УСДП, головою якої був його дворідний брат Володимир Темницький, автор виданої у 1915 р програмної праці «Українські Січові Стрільці».
Як свідчили очевидці замаху, М. Січинський чотири рази вистрелив у цісарсько-королівського намісника зі словами: “Це за Каганця - Потоцький! ”, маючи на увазі кровопролиття і виборчі фальсифікації, орґанізовані цим шовіністом. По тому він поклав револьвера та дочекався поліції, не намагаючись утекти. Коли Січинського виводили, Мирослав вимовив, звертаючись до селян, які чекали на прийом до намісника: “То за вашу кривду, за вибори, за Каганця! ”
Свідомого українця, організатора кредитової кооперативної спілки та читальні “Просвіти” в селі Коропці Бучацького повіту (тепер Монастириський район) на Тернопільщині, члена Ширшого Комітету УНДП Марка Каганця, в імени якого М. Січинський вчинив акт відплати, було вбито 6 лютого 1908 року австрійськими шандарями – поляками за організацію протесту проти фальсифікації виборів на користь місцевого магната графа Бадені. Тогочасна галицька преса (включно із лівою польською) вказувала, що М. Каганця було замордовано, щоби «зтероризувати село і околицю і додати голосів графу». Причинами, через які він зважився на замах, Січинський на суді назвав також криваві розправи над українськими селянами в час виборів до австрійського парламенту 27 лютого 1906 р. у с. Ліску-Шляхетському Бучацького повіту та 24 травня 1907 р. у в с. Горуцькому Дрогобицького повіту.
Кость Левицький в книзі “Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914” так описує ті криваві вибори: “… ледви почали ся урядові приготовання до соймових виборів, а вже з усіх сторін краю прийшли вісти про надужиття сих орґанів власти, що мали переводити сі вибори. Москвофіли за всяку ціну заключують з польською “Радою Народовою” пакт на здавленнє небезпечного українського руху, та проклямують “Къ Галицкой Руси возваніе ея верховнаго народнаго правленія “Русской Рады” въ Львове”, –дня 29. січня 1908. р. А польсько-шляхоцька “Рада Народова” через свого презеса п. Цєньского заходить ся коло намісника графа Потоцкого, щоби він сей пакт одобрив і при виборах соймових перепровадив...”
І як вислід –“По уложеному пляну пішла кампанія виборчих надужить, насильств і розбоїв. Вибори з сільської курії до галицького Сойму, переведені в дні 25 лютого 1908 p., виріжнювали ся від цілого ряду попередних виборів тим, що всякі надужиття і розбої виборчі були звернені виключно проти Українців, а під опікою краєвого правительства станули Москвофіли. Старости одержували від намісника устні прикази, щоб українським кандидатам стинати голови… ”
Ось як згадує ті події Кирило Трильовський, український адвокат, засновник “Січей”, з яких вийшло Українське січове стрілецтво, посол до австрійського парламенту, обраний саме на тих кривавих виборах, які коштували життя стільком українським селянам, серед яких і Маркові Каганцю. Спогад наводжу за книгою К. Трильовського “З мого життя”.
“Про атентат Січинського я говорив (у виступі в парламенті – О.В.) так:
“Мої панове! Я свято переконаний в тому, що вистріл Січинського врятував життя не одному галицькому старості й не одному виборчому шахраєві. Січинський знав, що підвладні графа Потоцького не мали би відваги до надужить на українському народі, якби сам Потоцький не дозволяв на це, або якби був просто не доручив робити ті лайдацтва. Січинський аж надто добре знав, що всякі скарги різних депутацій до Потоцького не матимуть успіху. Тому він хотів пімститися за всі ті кривди, що їх учинив Потоцький нашому народові”.
Навівши факт, що всі люди, з якими я говорив про вчинок Січинського, його схвалювали, я говорив дальше: “Під час Великодніх свят був я в одного приятеля-селянина, до якого зійшлося чимало людей. Зайшла мова і про вчинок Січинського. Тоді один старий селянин сказав менш-більш таке: “Благородний хлопець той Січинський, що пожертвував себе за нас, нещасних селян! Пімстився за всі наші кривди, що їх чинили польські пани й урядовці. Його вчинок повинен би бути осторогою для других наших гнобителів, що вже час зійти з дороги безправства. Ми ще діждемо, аж та банда старостів і комісарів, судців і всяких урядовців направить свої блуди і гріхи. Отже, й міністри у Відні вступляться за нами і притягнуть до відповідальности бодай найбільших виборчих шахраїв. Може, й віденський парлямент, що хоче себе називати народним, поможе нам своїм рішучим виступом. Розуміється, що ми не можемо потішатися надіями, але мусимо й дальше організовуватися, щоби на всякий випадок бути одною громадою. Якщо, одначе, наших гнобителів не покарають, а новий намісник вестиме і далі політику графа Потоцького, то мусимо взятися за самооборону. Не зразу револьверами, як Січинський, ми застосуємо вперед лагідніші кари. Дорогі браття! Які то люди сидять по тюрмах в Галичині? Це переважно селяни, що попали туди за бійку між собою. Не б’є наш селянин шляхтича, що шахрайствами здобув посольський мандат, не б’є він урядовця, що помагав тому шляхтичеві й не раз бив селянина по лиці. Ні! Один селянин побив другого за якесь гостре слово або за якусь дрібну шкоду, що зробила йому сусідова курка. На жаль, такі слова, як “Мій кримінал, а його смерть!” сталися чимсь звичайним в устах наших селян. Одначе треба розумно діяти: якщо хтось готовий і в криміналі сидіти, то хай це буде як пімста за кривду своїх братів. Не вимагаю ні від кого, щоби такому шляхтичеві чи його посіпаці зараз ноги поламати, вистачить набити морду. Розуміється, що такого драба не можна бити тоді, як він у старостві урядує, бо тоді жандарми, що його охороняють, могли б тебе на місці убити. Зажди іншої нагоди, як ось стрінеш такого панка на ринку, де є багато людей. Тоді, під приводом, що став тобі на ногу, дай йому в лице, але так по-хлопськи! Якщо тебе запитають, чому ти так зробив, то не кажи, що це за виборчі шахрайства, але за те, що став тобі на ногу... Навіть якщо за твій вчинок мусів би ти відсидіти в арешті, зате про такого панка напишуть в газетах і перенесуть його кудись інде, де чекає його те саме, коли не виправиться. В цей спосіб зможемо, дорогі браття, добре навчити всяких урядовців і панських посіпак і їм відхочеться ламати закони. Якщо б і така наука не помагала, то треба уважати, як такий панок повертається пізно вночі додому і тоді його так збити, що мусить собі пригадати про свої обов’язки щодо селян”.
Так говорив старий дідок. До таких висновків доходить наш народ, заляканий “панами”. Він терпеливий, але і його терпеливість кінчається. Лише розпука, цілковита безвиглядність всякої законної боротьби може зробити такі висновки і логічно вести до тероризму”.
Ось так говорив я в австрійському парляменті 22 травня 1908 року, але тепер, 7 лютого 1941 року, по майже 33 роках, я мушу заявити ось що: правда, що по атентаті на графа Потоцького я говорив з багатьма селянами, які були просто захоплені вчинком Мирослава Січинського, але жаден з тих селян не сказав мені чогось такого, як я навів у своїй промові. Все те було моєю заплянованою вигадкою і мало терористичний характер. Я хотів добре налякати наших старостів і їхніх урядових помічників. Це мені повністю вдалося, ще й тому, що ту свою промову порозсилав я всім старостам і урядникам. Видно, вони таки налякалися – моє поновне обрання на посла до парляменту у Відні в 1911 році і до крайового сойму у Львові в 1913 році перейшло легше і при менших надужиттях, як це було під час виборів до парляменту в 1907 році. Очевидно, що вчинок Січинського взагалі мусів здержати розбійницький розмах польських шляхтичів і польської адміністрації в цілій східній Галичині.”
Суд над М. Січинським відбувся 30 червня 1908 р. у Львові. На суді М. Січинський стверджував, що до вчинення атентату його спонукало розуміння того, що леґальні методи боротьби за політичні і громадянські права українців не мали перспективи в умовах польського терору, підтримуваного австро-угорською владою. Тому він був змушений вдатися до методи поляків, зміст якої сформульовано провідним тогочасним польським політиком Романом Дмовським: “Вбивство ворога нації не тільки не гріх, але навіть обов'язок”. Тим самим Дмовським – ідеологом польського шовінізму, який виступав за створення мононаціональної польської держави та полонізацію нацменшин, а пізніше був міністром Польщі.
Того ж дня 12 присяжних – усі поляки, – одноголосно засудили його до кари смерті. Згодом вирок було скасовано та призначено психіатричну експертизу. Лікарі відзначили ”високий інтелект обвинуваченого, його доброту, лагідність і глибоке відчування людської недолі та кривди, його гармонію і лад в думках і вчинках”. Другий суд відбувся так само блискавично. Протягом одного дня 15 квітня 1909 року присяжні-поляки знову домоглися, щоб Січинського повісити.
Симон Петлюра, тоді редактор соціал-демократичного часопису «Слово», у статті “Помста” завважував: “…політика їхня (провідної верстви галицьких поляків – О.В.) до українців небезпечна перш усього для них самих, … вона викличе проти себе протест і протест цей буде тим більшим, тим сильнішим, чим завзятіше будуть поляки братися, щоб позбавити українців політичних прав і повернути їх в націю “другого сорту”. Вистріл молодого інтеліґентного хлопця “з ясними, чистими очима” і не менш чистим, пройнятим любов'ю до обездоленого народу серцем, безумовно був тим голосом, до якого б польські верховодарі повинні були уважніш прислухатись.” А трохи далі так оцінив тогочасні обставини в Галичині: “Замість того, щоб розважити, оцінити ті мотиви, ті причини, які повели Січинського до такого розпачливого вчинку, поляки ще більшими стають звірями. Запах крови, пролитої сином того народу, у якого польська народова демократія наточила так багато сукровиці, викликає у них бажання помсти. ”
За три місяці по засудженню Січинського цісар, на клопотання митрополита Андрея Шептицького, скасував цей вирок та замінив смертну кару на 20 років ув’язнення. Наприкінці липня 1909 р. Січинського перепроваджують з судового арешту у Львові до в’язниці у Станіславові, чи не найнадійнішої в Австро-Угорській імперії. В’язниці спроектованої та збудованої спеціально як місця ув’язнення, на відміну від, хоча б, львіських Бригідок, пристованих із жіночого монастира . Однак вже в листопаді 1911 р. він вже був на волі. Втечу, як тепер вже відомо, орґанізували на кошти зібрані заокеанською українською громадою майбутній герой Листопадового зриву старшина австрійської армії Дмитро Вітовський та студент Микола Цеглинський – друг Мирослава, в подальшому – журналіст та літературознавець, політичний діяч.
Американський часопис “Свобода” 30 листопада 1911 р. писав: “...Факт утечі Січинського з тюрми викликав серед польської суспільности правдиве божовіллє лютости і безсильної злости. Польські часописи до послідної стрічки заповнені лайками на Січинського, і взагалі на наш народний рyx; кождий поляк у Галичині, без огляду на своє суспільне становисько, замінив ся в "народового" шпіона і з затятостю глядить за Січинським. Читає ся у тих часописях тисячі здогадів, підозрінь, комбінацій; кожда подає инший проект зловлення. І так одна часопись радить, аби зробити ревізію по всіх руських приходствах, а певно найде ся десь укритий Січинський; друга часопись зовсім поважно радить перевести ревізію в усіх руських монастирях, а передовсім жіночих, а певно в котрімсь найде ся Січинський. І сі проекти, один глупший від другого, а при тім кождий злобнійший, більше імпертинентський від попередного, заповняють шпальти часописів, і то не гумористичних, але тих, що хотять уходити за поважні. Як переведено утечу і чи Січинський находить ся вже поза границями Австрії – оте є питання, на які нема до сеї пори ніякої розвязки... ”
Якийсь час Січинський переховувався в Галичині, далі він виїхав до Норвегії, звідти до Швеції. Зрештою 1914 року опинився в США, де й мешкав аж до смерті в м. Вестленд, штат Мічиган 16 березня 1979 р. Щоправда, з листа Василя Вишиваного (Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотрінґен) до Володимира Старосольського відомо, що Січинський в липні 1920 р. навідувався у Відню до українського посольства…
Зрештою, законом Західньо-Української Народньої Республіки про амністію, усіх покараних у зв'язку з атентатом Мирослава Січинського на цісарського намісника графа Потоцького та його втечею за кордон, Українська Національна Рада звільнила від вини і кари і частково винагородила за кривди.
***
Минуло понад сто років, заіснувала держава з іменням “Україна”, а вибори й далі фальсифікують, а українців й далі гноблять по криміналах та вбивають зайди, які допхались до влади, та їх посіпаки. Та згадаймо - наступник ката-графа Потоцького на посаді намісника - проф. Бобржинський вже набагато толерантніше ставився до українців... То ж припис доктора (хоч і не медицини) Трильовського мав би допомогти при тій хронічній хворобі, на яку слабують політики на українських землях ось уже другу сотню років. Бо як ні – то хіба вже хірургічне втручання за методом Січинського.
А щоб той припис не затерся в пам’яті сучасних послідовників Бадені та Потоцького, 01.12.2012 р. на зустрічі депутатів Львівської обласної ради Першого демократичного скликання я запропонував встановити на будівлі, де знаходилось австро-угорське намісництво, а тепер перебувають Львівська обласна рада та Львівська обласна держадміністрація, бронзову таблицю на честь славного чину славного українця. Таблиця мала б містити такий напис: “12 квітня 1908 р. тут, у будинку австро-угорського намісництва, український патріот Мирослав Січинський скарав на смерть цісарсько-королівського намісника, польського шовініста графа А. Потоцького за кривавий терор проти українського народу та фальсифікацію виборів”. А також встановити біля дверей кабінету, де було вчинено акт справедливості, меншу табличку з аналогічним текстом.
Високе зібрання підтримало цю пропозицію одностайним голосуванням та вигуками схвалення. Сподіваюсь, що “перші демократи” не ухиляться і від матеріальної підтримки цієї важливої справи, і що галицьке суспільство теж долучиться до збірки коштів, аби вже 12 квітня біжучого року ця таблиця була урочисто відслонена. Для застереження ворогам і для пам’яті українцям.
Пам’ятаймо наших Героїв, будьмо гідними їх наступниками.
Слава Україні!
P.S. Наприкінці лютого 2013 р. у Варшаві колишній президент Польщі Александр Квасневський промовив слова, які свідчать, що стосунки між українським та польським народами можуть колись стати вільними від тягаря болісних та не раз кривавих стосунків у минулому. Як передало 22.02.2013 р. “Радіо Свобода”, А. Кваснєвський на презентації книжки польського політика Павла Коваля “Між Майданом та Смоленськом” заявив, що із розумінням ставиться до того, як українці оцінюють своє історичне минуле і що віссю польсько-українських відносин не можуть бути трагічні сторінки минулого двох сусідніх народів. Зокрема, він сказав: “Я, наприклад, вважаю, що скільки б ми не старалися, та сприйняття Бандери в Польщі і в Україні буде різне. Для нас це терорист, злочинець і український націоналіст, а для українців, особливо в Західній Україні, це борець за незалежність України, який використовує тогочасну політичну кон’юнктуру, а водночас він застосовує методи терору, яких не цуралися й польські герої, до яких ми ставимося, як до світлих постатей нашої історії”.
Ці слова, на мою думку, є непересічним актом громадянської мужності, оскільки у польському суспільстві все ще домінують шовіністичні стереотипи, та, водночас, вони (слова Кваснєвського) є свідченням того, що поляки чи, принаймні, значна їх частина готові відмовитись від обтяжливого спадку ідеолоґії “східних кресів” та “Польщі – від моря до моря”. Ніхто мене не переконає, що політик такого рівня може собі дозволити публічно висловити такі контроверсійні міркування, якщо вони не мають достатньо прихильників.
А допомогти їм у цьому може тверда настанова українського суспільства, українських науковців та українських політиків у справі розкриття дійсних обставин буття українського народу під Речима Посполитими всіх чисел, зокрема, вшанування чину Мирослава Січинського та жертв польського терору на Волині перед, під час та після Другої Світової.
Але то вже окрема тема …
О. Ворона Голова ГО “Громадський комітет для вшанування пам’яті українських героїв ”
Для тих українців, які не байдужі до своєї історії, для яких честь і гідність народу – не порожні слова, подаємо банківські рахунки, на які можна скласти пожертви для виготовлення та встановлення пам’ятної таблиці.
ГО "Комітет вшанування героїв" п/р № 2600855583 для гривень, п/р № 2600955583840 для доларів США, п/р № 2600755583978 для євро в ПАТ АКБ „Львів" ЄДРПОУ 38627365 МФО 325268
Категория: Мои статьи | Добавил: Oles (31.03.2013)
| Автор: Олександр Ворона
Просмотров: 927
| Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ]
