Kozak System: Ми різні, бо нас семеро

Мрії про українського "Ляпіса Трубецкого"

Так, у нас є гостросоціальні тексти і пісні – наприклад, "Партія снайперів", написана на слова Сашка Положинського, де в такій дещо гумористичній формі, але доволі гостро викладена позиція, що в нас зараз немає жодної партії, яка дійсно викликала б довіру людей. Натомість тільки партія снайперів може допомогти врятувати цю ситуацію.

Ірина Славінська: Зараз із нами у студії Іван Леньо, музикант із гурту Kozak System, і ми сьогодні поговоримо про вихід нового альбому, про всеукраїнський тур і інші цікаві музичні речі.

Віталій Гадукевич: Коли ми самі для себе хотіли сформулювати, власне, підставу, чого ця розмова буде відбуватися…

Ірина Славінська: Тобто інформаційний привід...

Віталій Гадукевич: Власне, відкриваємо карти одразу – ви сьогодні побачите одну з останніх робіт Kozak System. Це нове відео, але насправді я вже казав, що ми говоримо про презентацію нового проекту. Отже, маєте два відео, маєте новий альбом. І ви його починаєте промотувати – поїдете Україною. Є такий, я так розумію, нюанс, що ви маєте новий проект зі старими знайомими обличчями.

Іван Леньо: Нехай буде так. Я не дуже люблю слово "проект", у ньому є щось тимчасове, щось, що допускає вигоду якусь. Адже більшість проектів роблять для чогось, відповідно, вони мають якийсь фінальний тайм по часу, тобто мають кінець. Мені більше подобається слова група, спільнота.

Я не дуже люблю слово "проект", у ньому є щось тимчасове, щось, що допускає вигоду якусь. Мені більше подобається слова група, спільнота.

Віталій Гадукевич: Добре – гурт. Але чим новий гурт різниться від того, що був?

Ірина Славінська: Складом же трохи різниться.

Віталій Гадукевич: Ми говоримо власне про творчість – і я хочу зрозуміти, чим Kozak System зараз інакші в музиці (звісно, якщо інші, ніж ви, але два роки тому).

Іван Леньо: Я почну глибше. Річ у тім, що змінилося все – передусім атмосфера всередині гурту, певний рівень свободи з’явився, якого раніше не було.

Віталій Гайдукевич: Творчої?

Іван Леньо: Так, але навіть не тільки творчої, а й життєвої, звичайної, побутової. Раніше це була така авторитарна система або авторитарний тип існування, зараз він дійсно подібний на демократичний. Це суттєво впливає на творчість, на поведінку. З огляду на сказане, у нас з’явилося багато можливостей, які раніше були не реалізовані – і не могли бути реалізовані.

Віталій Гайдукевич: Ви стали інакше звучати?

Іван Леньо: Кажуть, що інакше. Я зі сторони себе не чув, але ті люди, які нас аналізують і порівнюють, стверджують, що ми стали звучати важче і появилися пісні з іншими ритмами, яких раніше не застосовували. Тобто можна сказати, що стиль той самий, бо майже всі учасники команди залишилися з новим іменем, але появилася, ще раз кажу, та свобода, яка дозволяє виходити за межі.

Я зі сторони себе не чув, але ті люди, які нас аналізують і порівнюють, стверджують, що ми стали звучати важче і появилися пісні з іншими ритмами, яких раніше не застосовували

Віталій Гайдукевич: Якщо говорити про те, що музикант хоче сказати своєму глядачеві… Ви колись виходили на сцену і щось намагалися донести до глядача. Зараз той месидж, те, що ви вийшли і хочете, щоби зала чи стадіон це сприйняла, – він новий? Про що зараз Kozak System хоче сказати людям?

Іван Леньо: Так, він суттєво новий. Річ у тім, що раніше у репертуарі нашому було 80% транскрипцій народних пісень, і 20% пісень, написаних на авторський текст. Цей текст, як і в кожного автора, є очевидно суб’єктивним – тобто він може подобатися певному прошарку людей, натомість інші прошарки його навіть не помічають.

Ірина Славінська: Народну музику теж не всі люблять.

Іван Леньо: Веду до того, що зараз у нас усе дзеркально змінилося. Тобто в репертуарі буквально дві-три позиції на народний текст, а вся концертна програма і новий альбом, який от-от має вийти, складаються із пісень, написаних на вірші сучасних українських письменників і поетів.

Уся концертна програма і новий альбом, який от-от має вийти, складаються із пісень, написаних на вірші сучасних українських письменників і поетів

Ірина Славінська: Кого?

Віталій Гайдукевич: Тобто суб’єктивізму у вас стало більше.

Іван Леньо: Суб’єктивізму більше. Те товариство, яке біля нас завжди було – ми зустрічаємося, п’ємо каву, обговорюємо ті чи інші новини, ділимося враженнями, – воно не потрапляє на екрани, бо це світ закритий. Але зараз уже це стає доступним і я із задоволенням вам цих письменників і поетів назву – це Сергій Жадан, Дмитро Лазуткін, Сашко Положинський, Юрко Іздрик. Власне на вірші цих чотирьох уже написано пісні, які і ввійшли у новий альбом.

Ірина Славінська: Вони спеціально писали для вас?

Іван Леньо: Ні. Спеціально для нас написав тільки Сашко Положинський і Дмитро Лазуткін. І теж так не скажеш, що це аж так спеціально... Тобто воно було написано, десь лежало, але не мало реалізації, тому що не прийшов час або не з’явилися люди, які могли це зробити. Зараз уже можна сказати, що кожен із них, з огляду на нашу субстанцію, думає, як правильно написати вірш і подачу. Тому що це має пройти через мене як вокаліста, я мушу це пережити, переварити, трансформувати, подати – і воно вже буде зовсім іншим, ніж задумував майстер – йдеться про поета. А ще назву Галину Крук, Світлану Поваляєву, Ірену Карпу, Андрія Любку – це ті, які вже зараз написали щось, і воно вже лежить, вже правиться, і, мабуть, увійде вже до наступного альбому.

Віталій Гайдукевич: Звучать хороші, красиві, правильні імена, це приємно чути. Але я поки, не знаючи матеріалу альбому, не можу уявити... Ви лірики? Ви гостросоціальні? Ви які?

Іван Леньо: Ми різні, бо нас семеро і кожен інший. Повторюю – у нас немає авторитарної подачі, у нас кожен має можливість висловитися.

Віталій Гайдукевич: От у першому альбомі чого більше – творів про кохання, про гірку долю?

Чи можу я нарешті сказати, що ось є люди в Україні, які не бояться зі сцени говорити гострі резонансні речі, як це свого часу і зараз робить U2, як це свого часу робив Стінґ, як це робив Брюс Спрінґстін?

Іван Леньо: У нас є чудові пісні про кохання і є доволі серйозні пісні на соціальну тематику.

Віталій Гайдукевич: То чи правильно я зрозумів, що тематично альбом строкатий і що є громадянська складова? Чи можу я нарешті сказати, що ось є люди в Україні, які не бояться зі сцени говорити гострі резонансні речі, як це свого часу і зараз робить U2, як це свого часу робив Стінґ, як це робив Брюс Спрінґстін – а в Україні такого ніхто не робить.

Ірина Славінська: Ти зараз мрієш про українського "Ляпіса Трубецкого", я так розумію…

Іван Леньо: Дійсно, "Ляпіс Трубецкой" – це такий гарний приклад того, як команда може собі зробити ім’я і сформувати певну думку про себе на основі соціальної позиції. Це класика.

Ірина Славінська: Ну, і про країну також, – адже це засіб говорити не тільки про себе, а й про місце, де вони живуть, і про суспільство.

Іван Леньо: Ми подібні в цьому – і хочемо бути подібні в цьому. Оскільки альбом наш називається "Шабля", то можна собі уявити, що…

Віталій Гайдукевич: З комою?

Іван Леньо: Ні, єдиним словом (сміється. – ТВі). Це було би надто прямо, хоча в цьому і є певний гумор… Але я думаю, що росіяни так і будуть трактувати, бо вони ж знають "сабля", а що для них шабля – мабуть, анекдотична ситуація. Так, у нас є гостросоціальні тексти і пісні – наприклад, "Партія снайперів", написана на слова Сашка Положинського, де в такій дещо гумористичній формі, але доволі гостро викладена позиція, що в нас зараз немає жодної партії, яка дійсно викликала б довіру людей. Натомість тільки партія снайперів може допомогти врятувати цю ситуацію.

Ірина Славінська: У мене запитання про кліп. Я постійно думала з моменту появи фотографій у Фейсбуці, чому у кліпі, який ми зараз будемо дивитися, є Остап Ступка? Він тоді ще не був кандидатом у народні депутати від відомої всім партії, але вже був доволі неоднозначним і місцями одіозним персонажем після фільмів, у яких знімався і грав дуже малосимпатичні ролі українців на межі карикатури. Ви спеціально його кликали?

Іван Леньо: Ми розмовляли з ним на цю тему. Повторюю, з батьком, з Богданом Сильвестровичем, ми товаришували давно, і знайомі з Остапом давно – ще до того, як він почав грати ролі, які привели до цих запитань. Скажу на це так – він відповідає наступним чином: що якщо такі персонажі, яких він грає, існують, а кіно має відобразити певний зріз культури або історії, то мусить же хтось зіграти цю підлу людину. Мовляв, якщо я її граю, то чому я підлий, адже підлий він? Я його граю, а не себе.

Ірина Славінська: Це позиція лицемірна, бо він забуває про роль кіно як пропаганди.

Віталій Гайдукевич: І вона не одна, ця роль…

Ірина Славінська: Така роль стає інструментом агітпропу російського.

З Остапом ми друзі, і тепер попробуй візьми цю складову і розірви. Це його хрест, він за нього буде відповідати – або не відповідати.

Іван Леньо: Я погоджуюся. Кажу – це він так відповідає. Наприклад, що зробив би я? Я не грав би. Це моя відповідь. Натомість з Остапом ми друзі, і тепер попробуй візьми цю складову і розірви. Це його хрест, він за нього буде відповідати – або не відповідати. Натомість у кліпі "Твоя порядність така спокуслива" він грає професійно, талановито, він грає дійсно того персонажа, якого ми хотіли бачити у парі з Іреною Карпою. Ось моя відповідь. Я розумію, що тобі цього недостатньо, що ти хотіла б почути, що він такий-сякий і анафему на нього накласти…

Ірина Славінська: Ні, ти мене хибно інтерпретуєш.

Віталій Гайдукевич: Наостанок одним словом охарактеризуй цю роботу. От для тебе цей кліп, ця пісня…

Іван Леньо: Це такий яскравий позитивний стоп-кадр, направлений на збільшення позитивних емоцій в сучасному житті. А їх дуже не вистачає.