Вона приїхала в Донецьк, тодішнє Сталіне, у 1955 році – після дострокового звільнення, провівши 2,5 роки в Рівненській тюрмі та «зонах» Чернігова, Одеси й Куйбишева (нині – м. Самара Російської Федерації). Приїхала тому, що на рідній Рівненщині не мала після ув’язнення засобів до існування. А тут, принаймні, була робота – чорноробочої на індустріальних будовах, згодом – простої працівниці в друкарні. Ще тут вирувало очолюване Йосифом Курлатом літературне об’єднання «Обрій», з якого вийшли і Василь Стус, і Леонід Талалай, і Василь Захарченко… Галина Гордасевич у 1962 році стала активним учасником цього об’єднання, а через чотири роки, в 1966-му, вийшла друком її перша збірка поезій – «Веселки на тротуарах»…

Ми познайомились у 1989-му. Колись могутня радянська імперія розповзалась по шматочках, Донбас був охоплений шахтарськими страйками, а на третьому поверсі Інституту фізико-органічної хімії та вуглехімії Академії наук УРСР, у відділі гомогенного каталізу, створювались обласні осередки Товариства української мови ім. Т.Шевченка та Народного руху України за перебудову. Тому сприяла виняткова обставина – у цьому інституті була ледь не єдина в Донецьку друкарська машинка з українським шрифтом. Тож відозви, установчі документи й статті для «самвидаву» ми друкували справжнісінькими українськими буквами.

Збирались ми щотижня в залі обласної бібліотеки ім. Н.Крупської, поруч з Донецьким обкомом КПУ, переживаючи кожний раз дивовижне відчуття того, що можна просто так, безкарно, без глузливих посмішок зі сторони розмовляти українською. Завжди тихенька й сумна, з голосом-дзвіночком та очима, які, здавалось, лише щойно перестали плакати, Галина Гордасевич була тим центром нашого україномовного всесвіту, навколо якого оберталось донецьке «національно-визвольне» життя – наївне та затяте…

А він у цей момент хизувався своїми протезами з трибуни З’їзду народних депутатів СРСР –молодший її на 22 роки випускник Рязанського вищого повітрянодесантного училища. Після училища йому, як і десяткам тисяч його співвітчизників, довелось скуштувати справжньої, а не учбової, війни в складі «обмеженого контингенту». Втім, він і тут миттєво оцінив перспективи службового зростання й опинився на посаді коменданта Кабульського аеродрому. Але через три роки трапилось біда й молода людина залишилась у 25 років без ніг.

Треба віддати належне Сергію Васильовичу – він, ставши інвалідом, не тільки не скотився на узбіччя життя, але пройшов на протезах по найвищих кар’єрних щаблях. Двічі Червонописького призначали членом парламенту – у Радянському Союзі та в Україні. Причому не обирали, а саме призначали – за партійними списками. Для громадських організацій (фактично – для чиновного апарату) в СРСР була встановлена квота представництва на З’їзді народних депутатів. Ось по цій квоті, від ленінського комсомолу, і потрапив безногий кар’єрист до Москви, усвідомлюючи, кому саме він зобов’язаний своїм стрімким зльотом та розуміючи, де треба гавкати, а де – лизати.

Ті, хто бачили той легендарний виступ Червонописького на З’їзді народних депутатів, погодяться – це осоружне видовище була сильнішим від «Фавста» Ґьоте. Комсомольський чинуша з Черкас, користуючись своєю безногістю, поливав з трибуни брудом академіка Андрія Сахарова за інтерв’ю, яке нобелевський лауреат дав канадський газеті.

Наступного ранку Галина принесла вірш. Він був передрукований отією самою друкарською машинкою й вивішений на дошку оголошень в Інституті фізико-органічної хімії та вуглехімії Академії наук УРСР. Висів вірш довго. І ніхто – ані керівники інституту, ані парторг, ані начальник 2-го відділу не посміли його зняти.

Де ти втратив ноги – відомо,

Та хіба ти в тім винуватий,

Що послали з рідного дому

«Мусульман-братів визволяти»?

На жорстоку афганську землю

Ти ступив не другом, не братом,

Ти на ній пригинався низенько,

Прикриваючись автоматом.

І летіла з чужого Кабула

На Вкраїну вість невесела

Чи з віддаленого аула

(Як там звуться афганські села?).

І ридала зболена мати,

Плакав ти над убитим другом,

І вишкірювались автомати

Смертоносним вогненним пругом.

Ти би вмер, а в полон не здався,

Ти розплачувався з боргами.

Ти питанням не задавався:

За що платиш своїми братами?

За чиєсь безвір’я і тупість

Кров у землю афганську стікала,

І хололи під сонцем трупи,

Смерті хижа коса не стихала.

У той час, як нахабний зайда

За столом розперезує паса

І, не втерши масного заїда,

На повій поглядає ласо.

У той час, як онук Герострата

Душу твого народу топче.

Знаєм ми, де ти ноги втратив.

Де ж ти голову втратив, хлопче?

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»