Вівторок, 21.11.2017, 15:13
Приветствую Вас Гість | RSS
Пошук
Головна | Каталог статей | Регистрация | Вход
МАЛЕНЬКА ПАРТІЯ СНАЙПЕРІВ
Форма входа
Меню сайту

Категорії каталогу
Мои статьи [706]

Наші друзі
  Locations of visitors to this page

Новини
[25.02.2017][Мои статьи]
ВОЖДИ ПРОЛЕТАРИАТА» О НАРОДАХ (0)
[22.02.2017][Мои статьи]
Отці невидимого фронту (УПЦ ФСБ) (0)
[20.01.2017][Мои статьи]
Музичний олігарх з ДУС АП проти журналіста О.Ягольника! (0)
[31.12.2016][Мои статьи]
Константин Стасюк о "неправильной" физиологии и "официальном" лечении (0)
[15.11.2016][Мои статьи]
Комбат Юрий Покиньборода против Хатии Деканоидзе (0)
[04.11.2016][Мои статьи]
Ось і студентка стала директором музею… (0)
[08.10.2016][Мои статьи]
“Друзі Гіркіна” з Міноборони майже святі… (0)
[07.10.2016][Мои статьи]
Мистецтво в зоні АТО (0)
[29.09.2016][Мои статьи]
Для чого заборонили Київську Русь? (0)
[28.09.2016][Мои статьи]
Реформа МВД: дайте денег и власти! (0)

Опитування
За кого будете голосувати на дострокових виборах до ВРУ?
Всього відповідей: 789

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Публікації » Мои статьи

Феномен внутрішньої окупації

Петро ІВАНИШИН,
доктор філологічних наук, професор,
Науково-ідеологічний центр ім.. Д.Донцова

Феномен внутрішньої окупації
(неювілейний роздум про поезію Бориса Олійника)

Олійник Б.І. У замкненому колі. Із окупаційного зошита. Поезії. – К.: Оріяни, 2007. – 128с.

 

Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?

Ліна Костенко

 

Лише вовіки прощення нема –
Поету, що мовчить у злу годину,
Коли народ вбивають крадькома.

Борис Олійник

 

Про Бориса Олійника написано багато і дуже різного. Славлення й ославлення супроводжують кожну відому людину, тут уже нікуди дітися. А Борис Олійник належить таки до провідних українських письменників, живих класиків, визнаних майстрів слова. Приналежність ця закономірна, і справа тут не лише в його плідній творчій палітрі (понад сорок назв книг поезій, публіцистики, есе), не лише в довголітній та непростій політичній діяльності в межах України, колишнього СРСР та об’єднаної Європи, не лише в поважному званні академіка НАН України, не лише у здобутті багатьох премій та численних нагород, а й у чомусь іншому, глибшому, не кількісному, якісному. І те інше, що випрозорює й якоюсь мірою пояснює або й перенаголошує не раз складні політичні вибори, суперечливі оцінки, можливу контроверсійність позиції міститься, мабуть, в художній сутності його багатогранного, в чомусь парадоксального буття. Говорячи про Бориса Олійника, говоримо передусім про справжнього українського поета, життєвий шлях якого, майже як за Томасом Карлайлем, це “не веселий танець, а битва й похід”. І на цьому варто б наголосити.

Не треба забувати і про ті обставини, в яких формувалися, зростали та еволюціонували і його поетичний талант, і світоглядні орієнтири. В короткій статті не охопити всього багатоманіття, що характеризує майже півстолітній літературний шлях (від першого вірша 1948 і журналістського нарису 1959 року), однак без накреслення певних аналітичних штрихів не вирватися з полону поверхневих оцінок, поквапливих висновків, неглибокого прочитання в тому числі і найновішої творчості Б.Олійника. Боюсь, без цих штрихів об’єктивна критика ризикує перетворитись у сумнозвісне й мало виправдане наличкування, особливо цинічне і несмачне в устах групки національно відчужених професійних десакралізаторів, які поповнюють свій каталог негативних емоційних означень: “совок”, “ретроград”, “ксенофоб”, “комуняка”, “зрадник” тощо. З іншого боку, так з’являється можливість не лише очима старшого покоління українців поглянути на минуле й сучасне народу, а й збагнути сутнісні риси самого цього цікавого і вкрай драматичного покоління, яке відходить, на жаль, невблаганно. Відходить, часто “залишаючи спогад, як рану” (Л.Костенко).

Творчість Бориса Олійника – типове явище для української літератури другої половини ХХ століття, в якій останній швидко став помітним у загалом талановитому, але ідейно й естетично строкатому повоєнному поколінні 60-х років. Б.Олійник належав до лівого крила шістдесятників, найбільш близького до компартії. Його початкова світоглядна позиція радянського, а згодом – українського радянського патріотизму (найбільш чітко озвучена у 1988 році у виступі на ХІХ Всесоюзній конференції КПРС: “…у мене і тих, хто послав мене на конференцію, є Вітчизна – Радянська Україна”1), багато в чому схожа, про що часто забувають, до націонал-комуністичної позиції більшості шістдесятників, які намагались не так руйнувати, як реформувати радянську систему. Тому багато хто з них (навіть ті, що пройшли випробовування переслідуваннями та ув’язненням) довго не вірили у можливість постання незалежної України, а згодом нарікали, що це постання, мовляв, сталось передчасно, багато хто й досі апологізує ідеологію комунізму-соціалізму (це, мовляв, світлі ідеали, спотворені немудрими послідовниками), багато хто чітко не визначився щодо українського націоналізму, часто хибно, у дусі більшовицької, націонал-соціалістичної чи лібералістичної (у всіх трьох випадках – імперської) пропаганди, сприймаючи це культурно-ідеологічне явище, чітко засноване на національній ідеї, чимало, не переставши бути “зачарованими на Схід”, усе тривкіше й безоглядніше зачаровуються на Захід тощо. Що ж, багато з цього (але далеко не все!) притаманно також і свідомості Б.Олійника у постімперський період, він і фракцію комуністів покинув аж у 2005-му, і до християнства навернувся щиро, але доволі пізно, але його, принаймні, важко звинуватити у продажності, кон’юнктурництві чи, наприклад, підтримці тих, що явно “по німецькому показу” (Т.Шевченко) займаються постмодерною деканонізацією: банальним паплюженням українських класиків. Важко уявити його також в іпостасі автора якоїсь антиукраїнської публікації чи новітнього політичного доносу на якогось інакомислячого. Більше того, в теперішні сумні часи, коли, як невесело жартують – побратим побратимові вовк, він уміє справедливо оцінити зроблене іншими. Відверто, наприклад, називає поборників незалежності “лицарями”, які “відбули в’язниці і табори за нашу і вашу свободу”, і які мали б бути “на святі суверенності… не гостями, а хазяями”; але ідеї їх, на жаль, нехтуються теперішньою владою2. У сучасній позиції Б.Олійника є, крім усього іншого, ще й якась некриклива шляхетність.

Для переважного числа покоління 60-х – уже згодом і дисидентів – метою ставав “демократичний (чи нормальний) соціалізм” (І.Дзюба) – так званий соціалізм із людським обличчям. І це було зрозуміло: значною мірою такі обережні політичні орієнтири та доволі глибоко зрадянізована культурно-світоглядна позиція випливали із типу виховання, що сформувався на той час на уже глибоко духовно й фізично спустошеній репресіями, голодоморами, потужною пропагандою, війною Наддніпрянській Україні. Добре про нього пише, відрізняючи себе від більш націоцентричного західноукраїнського аксіологічного типу, Михайлина Коцюбинська в листі до Євгена Сверстюка: “…я – продукт нашого суспільства. (…) Я вже від народження, пуповиною зрослася з деякими мітами і стереотипами, які тобі завжди були чужі. І зрісшися, бачила в них щось таке, що для тебе було невидиме, а мені лишилось ностальгійно близьким (приміром, враження, пов’язані з війною, та й ще дещо) у підсвідомості. Тому я, може, не так різко відкидаю все, що тобі чуже, і вже на корені неприйнятне”3. Здається, обриси цієї відмінності сформувалися ще у пошевченківську добу, як їх витлумачує Іван Франко на прикладі суперечливих суспільно-політичних поглядів Михайла Драгоманова в однойменній праці. Тому вивчення письменників-наддніпрянців радянського періоду, мабуть, потребує від об’єктивного критика більшого такту й виваженішого розуміння, хоча багато хто з них, як-от Ліна Костенко чи Василь Стус, дуже стрімко еволюціонували, долаючи більшовицькі стереотипи.

Борис Олійник пройшов непросту життєву школу. Талановитий напівсирота із полтавського села Зачепилівка піднявся до високих посад в УРСР, СРСР та незалежній Україні. Він мав бути за що вдячним компартії (можливість вчитися у школі та вузі, критика культу особи Сталіна, часткова лібералізація режиму, робота у провідних часописах та видавництвах, вступ до Спілки письменників, депутатство тощо), і тому його більш критичне, осмисленіше ставлення до неї стало можливим уже пізніше, коли з часів перебудови почала масово надходити переконлива, об’єктивна інформація про масштабні злочини більшовизму. Тоді, окрім зрозумілої вдячності, з’явився ще й відповідальний сумнів. Тому, зрозуміло, що типова для літератури соцреалізму глорифікаційна тематика була для Бориса Олійника зовсім не маскувальною, і не ритуальною (звідси і його часто повторювана позиція: “…можливо, деякі вірші нині я написав би по-іншому. Але від жодного з них я не відмовляюся і переписувати не збираюсь”). Та твори на цю тематику таки поступалися за своїм художнім рівнем тим творам, які зробили його ім’я популярним та привабливим для української громади від Донбасу і Криму до Львівщини і Волині.

Що вабило українського читача радянського періоду у творчій палітрі зовсім не крамольного, офіційного шістдесятника? Що виводило його публіцистичну й метафоричну, з потягом до ліро-епіки й переростанням у великі форми (цикли, поеми, притчі) поезію за межі доволі обмеженого кола політичної естетики соціалістичного реалізму? Назву найосновніші аспекти. Насамперед, це міцне опертя на позицію народності, під якою варто розуміти тут не лише доступність стилю (він був у міру модерним, доречно поєднуючи класичні форми із можливостями новітнього образотворення: ентеерівська лексика, ампліфікації, дольник, рвані фрази, драбинка, умовчання тощо), а й відстоювання інтересів простих людей. Звідси численні типові для шістдесятників образи простої людини: інвалідів війни, колгоспного селянства, вчителів, звичайних фронтовиків тощо, яких поет звеличував, героїзував і робив це щиро, відрізняючи від псевдогероїв: “Одні в атаку ходили, / А інші – «ура!» кричали”4 (“Кого лякають обеліски”). Навіть нормативний образ Леніна у поета доволі простий, олюднений, далекий від надмірних гіперболізацій, обожнень тощо, далекий від “Месії” чи “сонця” (“Пізнання”), із цих суперлативів у інших поетів він навіть критично посміхається. Наступне, що виділяло мислення ліричного героя Б.Олійника, – це м’який гумор, найголовнішою особливістю якого стали іронія та, що прикметніше, самоіронія. Саме цей самоіронічний гумор надає особливої олійниківської тональності, наприклад, віршеві “Стою на своїй землі” (з його апологією буттєвого вкорінення, на противагу часто абстрактним, космічно-інтернаціоналістичним шуканням колег по-перу), притчі “У поета гроші завелись…” (“Реготали фізики до сліз, / Посміхались доктори облислі: / «У поета гроші завелись? / У поета? Гроші?! Та облиште!»”) чи глибоко самокритичній “Ялинці”. Тоді багато хто з тих, що продавали свої ідеї, свою “казку”, впізнали себе в образі ліричного героя:

Ах, що зі мною?
     І як це сталось,
         і де, й коли,
Що я всміхаюсь,
     де треба бити,
         щоб стигла кров?!
Мене ж по спині
     по-братськи ляска
         лукавий лис,
Лякливий заєць,
     кокетка білка
         і лисий вовк.

Вони не з казки.
     Вони реальні,
         як п’ятаки.
Вони все ділять,
     вони все важать,
         кому дають.
І я між ними,
     а отже, з ними
         у дві руки
Жбурляю казку
     на рахівницю
         і… продаю.

Це і про той час, коли Борис Олійник стрімко піднімався по кар’єрній драбині. Проте небагато знаю членів ЦК КПУ і КПРС, депутатів, керівників СПУ, чи просто радянських або постколоніальних поетів, які б змогли так майстерно озвучити голос власної совісті, фактично, здійснити певне саморозвінчання. І це ще в той час. З іншого боку, перебуваючи на посадах, навіть таких небезпечних для інакомислячих, як секретар правління Спілки письменників України чи секретар парткому Спілки, Б.Олійник намагався бути людяним, скромним, товариським, дружнім. Як свідчать колеги, ніколи не переступав межі, коли доходило до цькування, а багатьох (Є.Гуцала, І.Драча та ін.) рятував, як міг. Про це розповідав і, на жаль, уже покійний поет Петро Скунць, якого тоді переслідували за крамольну поему “Розп’яття” (1971), і якого перед цензорами намагався захищати саме Борис Олійник5. Мабуть, не безпідставним є і його власний спогад про ті роки: “Жарти-жартами, але пригадайте, за мого десятилітнього партійного секретарювання у Спілці письменників України жодного письменника не заарештували, не виключили з лав КПРС”6. Свої посади поет використовував також для інших націозахисних дій. Це він перший у 1988 р. на всесоюзному рівні в Кремлівському палаці сказав про Голодомор 1932-33 років, запропонувавши створити “Білу книгу” про тогочасні чорні справи, він заблокував будівництво АЕС в Криму і під Чигирином, зупинив будівництво промвузла у Каневі, що загрожувало могилі Т.Шевченка, виступив проти зведеня моста через Хортицю, піднімав голос проти двомовності тощо. Звичайно, ці дії мають не цілковиту виправдовувальну силу, але у їх світлі якось не зовсім однозначно сприймаються і пізніша полеміка з Рухом, і вболівання за збереження Радянського союзу та комуністичної партії і под. Тим більше, що публічні виступи Б.Олійника уже як депутата Верховної Ради відзначалися народозахисною та державницькою позицією, яка рік від року міцніла, значачи віхи світоглядного розвитку.

Ще одним украй важливим ідейно-естетичним елементом поезії Бориса Олійника стала тема жіноча, передусім тема матері, материнства. У поета образ матері символізується, виступає основним мірилом добра і зла, а також онтологічною основою існування кожної особистості. Саме матір у фальшивому, міщанському світі зберігає “вічну казку” (“Ялинка”). Ставлення до матері – цілком у фольклорному і класично-літературному, шевченківському дусі – визначає рівень душевності й духовності, людяності людини. Чи не тому збірка “Сива ластівка” (1979), присвячена матері й насичена архетипною селянською образністю, часто перевидавалась і перекладалась, а окремі твори на тему материнства стали народними піснями:

Посіяла людям
         літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
         послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
         як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко –
         і тихо пішла за межу.

             (“Пісня про матір”)

Здається, таке природне й міцне закорінення в українську традицію, уособлену передусім матір’ю, формувало не лише комуністично-інтернаціоналістичну (радянську), а ще й питому національну (власне українську) ідентичність письменника. “Я тим уже боржник, що українець зроду…” – заявить ліричний герой у медитації “Сій борг”. Національна позиція виховувалась змалечку, зокрема, як твердить, можливо, з деяким гіперболізуванням, сам Борис Ілліч, і старшим поколінням радянських письменників, про націозахисний (хай і не завжди значний чи помітний) аспект творчості яких зараз згадується мало (що, швидше, шкодить, ніж допомагає справедливій критичній оцінці їх творчості): “Вони вчили мене бути вірним сином свого роду і народу. Стояти твердо в обороні честі і гідності України. І водночас застерігали – ніколи не вивищувати свій рід в богообранця, упосліджуючи інші народи”.

Мабуть, значною мірою голос цієї національної відповідальності спонукав Бориса Олійника не лише вийти у 2004-му на Майдан, щоб підтримати таки бунтівливий народ, а не його продажних вождів, не лише у 2005-му вийти із фракції комуністів, коли ті, проявляючи явно антидержавну позицію, відмовились підтримати кандидатуру Юлії Тимошенко на прем’єра, а й надзвичайно мужньо заявити самій прем’єрці на цілу Україну під час оголошення складу нового уряду: “Ви ж не забудьте про українців, Юліє Володимирівно. Там ще й українці є”. Цим відвертим словам поета аплодував кожен українець. І після цього важко не повірити у щирість слів Б.Олійника, який в одному з останніх інтерв’ю обґрунтував дуже важливий націоцентричний принцип співбуття, далекий від обережного шістдесятницького патріотизму. На жаль, принцип цей недоступний абсолютній більшості наших політиків, культурних діячів чи бізнесменів: “Знаєте, я вчуся в євреїв: насамперед – я – українець, потім – депутат, потім – комуніст. Якби всі наші партії навчилися цієї філософії і хоч під кінець свого життєвого шляху зрозуміли, що ми ж таки українці, у нас би не було проблем. Онде в інших народів: вони лаються, чубляться, але щойно мова заходить про національні інтереси, питання національної безпеки, забувають про всі чвари й єднаються”7.

Усе сказане, як видається, допомагає на більш глибокому рівні оцінити останню збірку поезій Бориса Олійника “У замкненому колі. Із окупаційного зошита”, що вийшла 2007 року й охоплює найновіші твори. Це тим більше важливо, що для поета період незалежності, здається, був менш плідним, порівняно із радянським часом. Але тут є і свій позитив: втративши на кількості, поезія помітно здобула на значущості й актуальності. І це не зважаючи на те, що у збірці представлено передусім одну із граней поетичного таланту автора – йдеться про його політичну (чи громадянську) ліру.

Збірка складається із посутнього вступного слова Миколи Луціва (“Книга совісті й честі”), майже п’ятдесяти поезій, що репрезентують різні жанри політичної лірики (послання, інвективи, притчі, сатири, містико-політичні візії, балади, диптихи, цикли тощо), містичної поеми та короткої біографічної довідки про автора. Власне, з архітектоніки збірки дещо випадає поема про потойбічні митарства Сталіна “У замкненому колі”, яка хоча й дала назву книжці, але, мабуть, й ідейно не зовсім співвідноситься із головною тематикою книжки, і стилістично виламується з-поза її меж. Збірка відкривається інвективою “Прийшлі” (с.8-9), в якій, загалом, окреслені усі подальші тематичні блоки, –утворені художнім представленням новітніх окупантів (“похітливих ординців”), їхніх наймитів і невільників, загального спустошення (“Тепер же – тільки попіл і зола”) тощо, – але підпорядковані провідній проблемі:

Прийшли.
     Розсілись, як у власній хаті.
Обчистили до нитки всі кутки.
……………………………………
І ти ж диви: ще не запіли треті,
А вже в нацстроях радісні поети
Оспівують новітній каганат.

Узагальнені обриси цього часто замаскованого жовто-блакитним прапором та вишиванками “новітнього каганату” увиразнюються в подальших творах в образах непевної долі несвідомого себе “покірного народу”, мороченого чортом (“Хто його зна…”, с.87-89), тих, актуалізучи образ Фенімора Купера, “останніх з могікан”, бранців туги й бандитських кланів нуворишів, до кого “славні” ще приходять, але лише як тіні (“Конча-Заспа. Сьогодення…”, с.103-104). Чому ж у начебто уже вільні часи кругом залягли мовчання і ніч? “Вуж з під-старої акації / – Тс-с, – прошипів, – Окупація” (“День було вбито прицільно…”, с.18). Основне коло життєвих явищ, з якими матиме справу читач у цій збірці, вичерпується наскрізним образом і мотивом – окупацією. Це прояснює й сенс підзаголовка – “Із окупаційного зошита”. Маємо справу, отже, з поетичними окупаційними нотатками.

Але окупація та її форми – колонізація, поневолення, визиск, загарбання тощо – не бувають однаковими. Це явище може структуруватися за різними ознаками. Змальовані поетом загрозливі реалій новітнього українського світу – утвердження дикого капіталізму, де “жують, і жеруть, і злягаються на видноті” (“Розмова з учителем”, с.76), продаж солдатських бронзових пам’ятників (“Прийшла Мати до Сина”, с.23), уже близький тотальний продаж землі (“Їдемо…”, с.24-25), байдужість до бід Чорнобиля (“Крик Чорнобиля”, с.73), обожнення кілерів, і суспільне приниження поетів (“Сьогочасна елегія”, с.73), всепродажність усього, крім смерті (“Похвала непідкупній”, с.79-80), – усе це та багато іншого свідчить про усеприсутність окупації, її тотальний характер: вона охоплює різні рівні культурно-державного буття нації, проникаючи у всі сфери суспільної свідомості: економічну, естетичну, релігійну, етичну, інформаційну тощо, а найголовніше – політичну. От і виходить, що –

На глум держави чужаки по вірі
Менжують нашим духом і добром…

              (“Поклик”, с.92)

Та що являє собою ця окупація за суттю? Звідки взялось це поневолення? Ліричний герой Бориса Олійника, – а це людина з досвідом, мудрий чоловік з народу: “Старомодний поет ген із того наївного часу, / де княжила совість і честь викликали на звіт” (Розмова з учителем”, с.75), – дозволяє нам відповісти і на ці питання, художньо витлумачуючи причини новітнього визиску, та їх наскрізні антропологічні втілення – окупантів та окупованих. Ось вони, новітні поневолювачі, широко представлені образами “нових вкраїнців” (с.28), Європи, що “ласо прагне до твоїх степів” (с.31), “лукавими”, “ситими байстрюками”, “лабазниками нечистої руки”, “гендлярами” (с.32), “новими хазяями”, побратимами Іуди, що бенкетують на Хрещатику (с.44), тими “третіми”, які, вміло розпаливши між українцями чвари, за їх плечима “ділять між собою бариші” (с.47), “яничарами” й продажними “коммутантами п’ятої колони” (с.49), тими, що “душа в них – яма”, а тому, як у кожного мертводушного раба, готова одягнути будь-які національно-ідеологічні шати, служити будь-якому господарю, гротескно підкоряючись кожному новомодному вітру: повіє з Дніпра – тоді “над устами, що спивали пінку, / Козацькі вуса з викрутом лягли”, з Москви – тоді “сховалися козацькі вуса / Під бороди, косоворотки й… квас”, з Еміратів – “…і вмент / Уже клянуться ревно на Корані”, з Сінаю – “…Ураз припали до Звізди Давида” (“Перевдягання душ”, с.35-36) тощо.

Окупанти їздять у суперкрутих іномарках із затіненими вікнами, живуть у величезних особняках, бенкетують “на крові” убитих, готують розборки “клан на клан”, замикають простим “нетягам” “наглухо уста”… Очевидно, це не просто заможні люди. Вони інші, з породи убивць і гнобителів, начебто різні, але всі без винятку – “…Нащадки тих, котрі носили цвяхи / Нещадним розпинателям Христа” (“Гряде!”, с.15). Не так виглядають поневолені ними. Хоча вони теж різні і страшні у своїй беззахисності та спустошеності. Ось “ідуть у ринок”, як за німців, носії вічного і величного – “жінки вкраїнської породи” “в хустках позаторішнього століття” (с.17), ось псевдонезалежні холуї, як “воли з породою”, підновлюють ярма й розстеляють скатертини “для нових господарів” (с.25), ось узагальнені ми – “очужілі, зачаївшись в мислях, / Самих себе сахаємось здаля” (с.26), ось новітні шевченківські “моголи”, “втішають гопаком нових вкраїнців”, не чуючи ходи “залізної стопи”, перед якою остерігав ще Джек Лондон (с.28), ось солдат “упроголодь збуває ордени”, а поруч, соромлячись, схиляється над смітником “старий учитель” (с.81), а ще – наркомани, повії тощо. Але окуповані далеко не однакові. Одні змирились зі своїм становищем, не помічають його, або й вірнопіддано вислужуються перед новими панами, гноблячи/продаючи своїх же, інші ж – приховують у собі потенцію могутнього спротиву, як ті жінки, що “месників грядущих народили” (“Ідуть!”, с.17), як той заснулий і забутий в могилі козак, що готовий прокинутися “дев’ятим валом” праведного гніву (“Сучасна притча”, с.29).

Поступово у читача виникають у свідомості стійкі антитези: незалежність/окупація, свобода/поневолення, самостійність/залежність та ін. Причому другі елементи цих пар явно переважають перші. Чому ж? На це є низка причин. І ліричний герой їх інвективно й саркастично осмислює. Новітнє поневолення стало можливим і через розбрат тих, що змагались, “хто більше любив Україну” (с.21), і через уперту “гризню за булаву” (с.37), і через захланність та наглість чужинців (с.8-9), і через дурість та продажність “покірних овець”, загалу “хохлаків” (“…коли б нас вчергове не купили, / Хіба б ми учергове продались?!” (с.59)), і через захланність їхніх (наших!) “каліфів на менту”, лжепровідників (“На плечах встоявши, затим на шиях всівся, / Забувши хто й по що підняв його до висі” (с.97)), і через брак національної ідентичності, брак, що перетворює народ у малоросійську або хохлацьку отару овець (“Ви ж ладні бути схожі хоч на кого, / Аби лиш не на себе, далебі” (с.85)), і ще багато через що. Але основною причиною новітньої окупації, із якою пов’язані так чи інакше і всі інші, зображені поетом, стає бездержавність. Брак власної, української, національної державності відчувається постійно у різних творах. Прямо це усвідомлюємо, коли ліричний герой зболено апелює до читача, звертаючи його увагу на те, що “…В цій державі все – до грана – / Полетіло шкереберть…” (с.63), що держава “й досі не звелася із колін” (с.31), що, звертаючись до шевченківської образності, “В самого ж хата вже давно горить!” (с.52). Тому “…стань Державою!” – це наскрізне звертання до України протягом цілої збірки, а не тільки вірша “Туга по непохованих” (с.31), яке повною мірою розгортається у посланні “Прокинсь, нарешті…“ (с.78):

Постань державно
             врівень високостям,
З глибин Трипілля,
             як з води й роси.
Щоб, зачудований козацьким зростом,
Запрагнув світ
             до тебе дорости!

Усе це дає вагомі підстави для того, щоб поміркувати над природою, сутністю змальованої нам окупації, наслідком якої стає антиукраїнський етноцид. Тут гостра інвективність, іронія, сарказм ліричного героя зрозумілі і виправдані. У жодній національно-визвольній війні за цілу свою історію українці не понесли таких жахливих втрат, як за “демократичні” роки незалежності України – роки начебто “соціального миру”, “суспільної стабільності” та “національної згоди”: як переконує статистика, ми втратили дванадцять мільйонів за п’ятнадцять років (якщо рахувати п’ять передчасно померлих та сім мільйонів заробітчан й новітніх емігрантів). З цим можуть порівнятися лише втрати під час трьох організованих більшовиками голодоморів 1921-22, 1932-33, 1946-47 рр. Але у книжці йдеться не про прямий визиск зовнішніх завойовників, а про загрозливу дію передусім внутрішніх чинників (чи не тому так часто пропонує українцям ліричний герой збірки побачити винних насамперед “у дзеркалі”, а не в “інородцях”?). Ідеться, отже, про художнє переосмислення поетом самого терміну “окупація” – тимчасового “зайняття збройними силами однієї держави частини або всієї території іншої держави”8, – бо розходиться не про зовнішнє загарбання, а таки про внутрішнє, про внутрішню окупацію.

Та й справді, як інакше назвати те, що відбувається в сучасній Україні з її, за влучним висновком Л.Костенко, воістину “декоративною незалежністю”, яка приховує щораз більшу залежність і від внутрішніх хижаків, і від зовнішніх? Бо за внутрішньою окупацією дуже часто приходить зовнішня, а тому не варто забувати по імперські амбіції Росії, США, низки членів Євросоюзу, Китаю тощо. Звідси й епізодична, але семантично важлива, поява у книжці захланних чужинців (часто символізованих образом “Європи”), які економічно та й інформаційно вже скористалися бездержавністю українців. В одному з останніх романів сучасного американського письменника Марка Вайнгартнера добре передано спосіб новітнього імперського мислення на прикладі одного з американських мафіозі: “Мексика, як вона бачилась Ніку, мала потенціал найбільшого мафіозного раю всіх часів і народів. …ідеальна країна просто через кордон, якою зручно керувати системою хабарів, де суджено з’явитися джерелу наркотиків, а на тисячах квадратних миль можна з легкістю залягти на дно. Хаймон Рот і Кошер Носта, російські євреї з Каліфорнії, роками керували мексиканською національною лотереєю. Джерачі не розумів, що заважає підприємливим людям переїхати туди і прибрати до рук всю країну”9. І це навряд чи тільки гра уяви. Не бракує і фахових розвідок проблеми неоімперіалізму. Що може зупинити різнонаціональних “Ніків”, окрім надійної національної держави із ефективною системою безпеки?

Виписані у збірці художні реалії новітньої окупації Б.Олійник часто доповнював і доповнює посутніми розмислами у непоетичних публікаціях. Наприклад, у розмірковуваннях на моральну тему: “…запитаємо себе: чи сприйметься поклик до моральності в суспільстві, де провалля між найбагатшими і найбіднішими сягає 1 (один) до 40 (сорока)?! Коли значна більшість людності підбирається до межі (чи й за межу) бідності, а невелика зграя хижаків, обікравши надбане посполитими за десятки літ, гарцює на найдорожчих у світі іномарках, ніжиться в кількаповерхових палацах, порівняно з котрими Маріїнський – таки й справді хатинка? Більше того, і далі одверто гребе на очах вітчизняної і світової громадськості, збиває людей до смерті автомобілями – причому цинічно, виклично і безкарно. (…) Найсуттєвішим же індексом морального недокров’я суспільства є той факт, що за часів суверенітету не розкрито жодного резонансного злочину. (…) Чи доцільно звертатися з покликом бути патріотами України до владних структур, коли значна частина губернаторів є не українцями? Де ви бачили державу, в котрій би титульна нація в кадровому сенсі інколи мала менше представників у владних структурах, аніж висуванців з національних меншин? Це вельми небезпечний перекос, котрий загрожує міжнаціональній злагоді”11. І таким промовистим фактам неоколонізації несть числа.

Сучасна політологія уже окреслила поняття внутрішньої окупації (відомої в історії ще як деспотія, тиранія, диктатура, тоталітаризм тощо), і з нею важко не погодитися, коли читати саме збірку Бориса Олійника. Бо внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (у нас – це майже 80 відсотків населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування і визвольну боротьбу за своє власне – національне – державотворення і народовладдя12.

Українській історії та літературі ця тема відома, вона, на жаль, належить до розряду класичних. Найбільш чітко її простежуємо від Тараса Шевченка. Виявляється, що народ може опинитися у статусі гнобленого не лише через дію зовнішнього імперіалізму (як поневолювального суспільного світогляду, спустошувального мислення, форми несвободи), а й внутрішнього. Згадаймо хоча б образ єврейського царя, колишнього чабана, з поеми “Саул”, який немилосердно гнобить свої підданих-одновірців. Так само, зрештою, як і російський цар своїх “недобитків православних” у “Сні” чи “Кавказі”. Хоча не треба забувати у цьому зв’язку і про творчі досвіди І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, Є.Маланюка, В.Симоненка, В.Стуса, Л.Костенко та ін., в яких часто образи реалій зовнішньої окупації увиразнювали картини внутрішньої.

Серед сучасних публікацій не бракує виступів авторитетних в Україні людей, які вказують на бездержавність та фактичну новітню колонізованість української нації. Аналітичні роздуми з цього приводу уже оприлюднили Л.Костенко, В.Дончик, А.Погрібний, Вал.Шевчук, Дж.Мейс, О.Пахльовська, С.Гречанюк, М.Слабошпицький та ін. Маємо й постколоніальну поетичну традицію – Л.Костенко, П.Скунця, П.Вольвача, І.Павлюка, Б.Томенчука та ін., – яка звучить, можливо, не завжди так відверто, але цілком суголосно ідеям збірки Бориса Олійника. Наприклад, сучасна Україна у циклі Ліни Костенко “Коротко – як діагноз” (1993) – “примучений народ”, сплюндрована земля, озлоблені люди тощо, – зображається під спустошуючою владою “криміногенних патріотів”, “хама”, “вождів, міністрів, генералів”, які просто забирають життя, які перетворюють молоду державу в неоколонію, котять “до прірви”: “Руки на кермі, голова в ярмі / Їдемо” чи “В мені щодня вбивають Україну”. А чи багато змінилось від того часу? Не випадково в одній з поезій збірки Б.Олійника виникає глибокий образ “Діви Пречистої з профілем Ліни Костенко” у занедбаній чорнобильській церковці (с.71). З іншого боку, розуміння злочинної суті постімперської влади добре виражено в академіка Віталія Дончика: “Від нас хочуть єдиного, а по суті все: щоб ми не були господарями на своїй зе

Категория: Мои статьи | Добавил: snayper (29.05.2008)
Просмотров: 865 | Рейтинг: 3.0/1 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Copyright MyCorp © 2017
Зробити безкоштовний сайт з uCoz