Понеділок, 29.05.2017, 08:43
Приветствую Вас Гість | RSS
Пошук
Головна | Каталог статей | Регистрация | Вход
МАЛЕНЬКА ПАРТІЯ СНАЙПЕРІВ
Форма входа
Меню сайту

Категорії каталогу
Мои статьи [709]

Наші друзі
  Locations of visitors to this page

Новини
[05.04.2017][Мои статьи]
«Безпілотні гроші» на крові: як керівник ВАТ «Меридіан» В’ячеслав Проценко обкрадає «Укроборонпром» (ВІДЕО) (0)
[25.02.2017][Мои статьи]
ВОЖДИ ПРОЛЕТАРИАТА» О НАРОДАХ (0)
[22.02.2017][Мои статьи]
Отці невидимого фронту (УПЦ ФСБ) (0)
[07.02.2017][Мои статьи]
НВП«Екосервіс» проти інформаційного шахрайства! (0)
[20.01.2017][Мои статьи]
Музичний олігарх з ДУС АП проти журналіста О.Ягольника! (0)
[31.12.2016][Мои статьи]
Константин Стасюк о "неправильной" физиологии и "официальном" лечении (0)
[15.11.2016][Мои статьи]
Комбат Юрий Покиньборода против Хатии Деканоидзе (0)
[04.11.2016][Мои статьи]
Ось і студентка стала директором музею… (0)
[08.10.2016][Мои статьи]
“Друзі Гіркіна” з Міноборони майже святі… (0)
[07.10.2016][Мои статьи]
Мистецтво в зоні АТО (0)

Мини-чат
200

Опитування
Як реагувати на злочинну вакцинацію, дозволену МОЗ?
Всього відповідей: 755

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Публікації » Мои статьи

КІЛКОМ – У СВЯТИНЮ

КІЛКОМ – У СВЯТИНЮ

 

Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України,

Широка, глибока.

 

(Тарас ШЕВЧЕНКО).

 

За півтисячоліття родове суботівське обійстя Великого Гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького знало страшніші часи. Відзлоначинаючихукраїноненависниківчигиринського іновірця-орендаря Захарія Собіленка, польського коронного хорунжого і землехапаКонецпольского та його вірного служку грабіжника Чаплинського, якіпоклали лихий почин, тягнеться той кривавий шлях поглуму, розору й гарбання крізь віки, покоління, гекатомби воєн, окупацій, революцій і контрреволюцій. Лише родовий Іллінський храм, безтілесна «церков-домовина», окрадена Богданова усипальниця, не інак як Духом Святим пережив-переболів оте вселенське румовисько. А все, що доокола, поглинула руїна, поховала сколинами-уламками глибоко у суботівський чорнозем,укривши чіпкою і хапливою дерниною.Лишилатьмавим спогадом у людях хіба що слово-топонім Замчище, зате надовго вивітрила хатнім протягом козацький дух,опростивши, змізерівши й сам тутешній побут.

Наприкінці дев’яностих років ХІХ ст. цікаві подробиці щодо цього зафіксував зі спогадів місцевих жителів церковний діяч і фольклорист-краєзнавець Марко Грушевський, родич Михайла Грушевського, ретельно задокументувавши навіть стиль оповіді : «ВаривонКоцур захопив трохи подвір’я Хмельницького: вали зарівняв, льохи позасипав під оселю. Сидір то недавно засипав ход у льох. Як строїли попові хату та повітки та розчищали місця, то познаходили і підземні покої Хмельницького – усе з такого каміння й такої роботи, як і у церкві. Спершу не загорталиїх, а потімзарівняли чисто. Приспи (тераси), що і тепера є в попівськімогороді, –щозовутьсяцарською дорогою через те, що ними гетьманїздивпонад ставом у Чигирин до столиціверхнею туда, а нижчою назад, –піп оре, зачищає та огородину садить. А люде, покивоно не попівське було, не чіпалиосадьбиХмельницького. …Не знали люде, як вдячитиХмельницькому, та попам і замчище й осадьбувіддали – хай, мов,инші руки походять коло пам’ятокХмельницького».

Що було – відбуло? Де там, не з нашим щастям. То у казках правда неправду безпремінно боре,  то тільки пророцтва, святої віри сповнені, той благословенний час прямоходом наближають:

Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

 

У житті ж грішному, сьогочасному воно, те «врем’яоне»,часто набуває такого потворно-середньовічного виду, що саме під руку іншу Тарасову тугу відтворювати – про отого тихого та тверезого, богобоязливого, що, «Як кішечка, підкрадеться, вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки…»

Замчище скорботи

Коли у полудень дев’яностих, а точніше 12 березня 1996 року тодішній голова Черкаської облдержадміністрації  своїм розпорядженням включив Суботівське замчище Б.Хмельницького до пам’яток історії та культури області, що перебувають під охороною держави, здавалось би пророцтво Тарасове починає збуватися. Постала ж незалежна Україна, відродилася сотворена великим державцем-гетьманом. І як всяке новонароджене, потяглася всім єством до батьківства, до родового коріння, до власної історії. Булава, хай сувенірна, стала модним атрибутом найвищих чиновницьких кабінетів, «козаколюбство» перехльостувало «козакоманією», якою захопилися навіть найвищі владці – байдуже були вони з колишнього компартійно-господарського чи«дисидентського» активу.Ледь не у кожному регіоні країни зорганізовувалися козацькі сходини з обов’язковими у таких випадках виборами свого місцевого отамана, свого домотканого «батька-гетьмана». Згадали добрі люди, що і Чигирин – славоноснагетьманська столиця, і суботівський мисок за Іллінською церквою, геть занехаяною радянською владою, – не козиний випас, облюбований хіба що дивакуватими і відлюдькуватими археологами, не добра картопля чи огірки на розораних доокола селянськихгородах, а Святиня, Замчище Великого Гетьмана, який витворив Українську державу і прославив її по світах та у століттях.До того ж, місцина, яка, окрім значущих слідів обійстя Богдана Хмеля, таїть розсипи давніших археологічних скарбів. Адже, як стверджує сьогочасний дослідникСуботоваДмитро Куштан, «Археологічні матеріали свідчать про те, що територія сучасного замчища була заселена ще у давнину – тут існувало природно укріплене поселення за доби бронзи (ІІ тис. до н.е.), раннього залізного віку (VIII-III ст. до н.е.) та слов’яно-руського часу (кін. IX – поч. X ст.)».

Отож, повторюся, були достоту світлі і небезпідставні сподівання, що, взявши під своє крило всю територію суботівської садиби-замчища Б.Хмельницького, держава врешті-решт воздасть гідне своєму геніальному  предтечі, творцеві та оборонцю, відродить архітектурно-археологічний музейний комплекс, який став би «туристичною Меккою» України.

На ділі ж вилилося інак. Вийшло так, що богобоязливі ВаривониКоцури, яких посвідчив історії Марко Грушевський, переживши віком біблейських старожилів, справненько збереглися до наших днів і прекрасно почуваються – при тих-таки загребущих руках і непогамованому апетиті. Щоправда змінили імена, прізвища, соціальний стан, навіть зовнішній вигляд і місце проживання, але то все дрібниці, що не міняють суті. Суть-матінкалишилася такою ж, як і в часи «проклятого минулого»,із і зажерливими панами чи підпанками ітемним селянством: одних Богданове обійстя цікавило хіба що ефемерними скарбами в розритих гетьманських льохах («Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають, Що й за труди не находять!»), інших – кусниками земельки дляхатнього прокорму. Почитаймо науковця Дмитра Куштана: «Зараз приблизно 1/2 територіїзамчища (Зх та Пнчастини) знаходиться на балансіНаціональногоісторико-культурного заповідника «Чигирин». На ційділянцірозташованімузеєфікованізалишкикам’яного фундаменту оборонноївежі, діючакриниця та етнографічний комплекс з двох хат ХІХ ст. Рештатериторіїпам’яткизайнятакількомаселянськимидомоволодіннями, якібулиприватизованівсуперечпам’яткоохоронномузаконодавству». Зверніть, шановний читачу, увагу на фразу, яку ми спеціально виділили для Вас у цитованому уривку. Якщо по-бухгалтерськи точно, то таких домоволодінь три: в одному й нині мешкають суботівські люди, по двох інших катком прокотилася руїна – де підступним палійством, а де пусткою одсахнулася од світу Божого, од люду хрещеногобур’янами та напасним чорнокленом, розпанахавши відвіку єдиний Богданів мисок, соборний Іллінським храмом, на дві сколини, на два світи.По сей бік, де пам’ять  народна, порядкує Національний заповідник «Чигирин», а по той –збуялі лобода та чортополох гопки скачуть. Хоча й не «безгоспні» ті руїни-обійстя зіздичавілими селянськими городами – мають власника, кажуть люди, вельми калиткового, з самого стольного Києва. А точніше, за купчими документами себто, – власницю, яка отому столичному панові рідною жоною доводиться. Хто ті щасливі прийшлі «колекціонери» Богданового замчища, – назвемо поіменно, але трохи згодом. Спершу – іще дрібку новітньої  історії. Спілкуємося зВіктором ТЕРНОВСЬКИМ, завідувачем відділу охорони пам’яток Національного історико-культурного заповідника «Чигирин»:

–Все почалося, – каже Віктор Іванович, – з 2002 року. Тоді заповіднику відвели територію у власність. У нас є генеральний план розвитку, де визначено нашу територію. Суботівське багатошарове поселення, Богданове замчище, якраз і є в цьому генплані. А до затвердження генплану було зроблено генеральну схему зон охорони, куди теж увійшла ця територія. Відведення земель ішло поетапно. Одразу все охопити не можемо: за генпланом до складу національного заповідника має увійти понад 1000 га. території пам’яток.

Так от, 2002 рокунам передали у власність частину Суботівського поселення. Чому частину? Бо там були садиби, які ми не могли викупити. Люди мешкали з перспективою на те, що саме держава в особі заповідника з часом мала придбати їхні обійстя. Звісно, ніхто людей звідти силою переселяти не збирався. Але згідно з законом про охорону культурної спадщини пам’ятки археології можуть перебувати лише в державній власності.

– Селяни були попереджені про те, що проживають на території пам’ятки археології?

 – Звичайно. Там стоїть знак, який вказує, що це пам’ятка археології.

  Чи попередили мешканців персонально, скажімо відповідними листами?

– Ми не зобов’язані цього робити… Потім сільська рада увалила рішення про надання цих ділянок у приватну власність. Зрештою, коли такі земліприватизують, цеслід погоджувати з архітектурою, пам’яткоохоронними організаціями в особі служби охорони культурної спадщини Черкаської облдержадміністрації. Земельно-кадастровий відділ готує ці папери на приватизацію, отож в переліку документів повинні бути висновки згаданих організацій. Цією процедурою фактично зігнорували. Крім того, оскільки ці території межують із заповідником, був необхідний акт погодження меж.Йогосклали, алесфальсифікували підпис нашого директора.Якщо керівник установи  підписує такі документи, має бути печатка цієї установи. В акті її немає. А районна земельно-кадастрова служба пропустила це.Отак з порушеннями було підготовлено документацію і на її основі виписано державний акт на право володінняцією ділянкою.

– А того, хто підпис підробив, знайшли?

– Та ні. Повернули справу так, що то попереднього власника робота. А він давно небіжчик. Мертві ж сорому не мають…

Подиву гідний збіг обставин: того ж таки 1996 року, коли Богданове замчище офіційно задокументувалося у статусі «пам’ятки історії та культури області», сесія Суботівської сільської ради зробила справжнісінький революційний прорив у справі приватизації земельних ділянок – видала чи не найбільшу кількість за всю історію села дозволів на право землеволодіння присадибними ділянками. Це посвідчує Анатолій Жук, нинішній фахівець Чигиринського відділу земельних ресурсів, а тоді суботівський землемір. З-поміж багатьох щасливців отримали такий дозвіл сільради і дехто змешканців дворів на вулиці Музейній – тих обійсть, які обласна влада цілком обґрунтовано вписала у святці пам’яток.

А далі – 6 років історія німує. Власники першої садиби, а точніше спадкоємці власників, оформили приватизаційний акт лише 2002 року. Другу ділянку документально приватизували ще через 4 роки, у березні 2006-го. Хоча темп «швидкого галопу», з яким вона оформлялася у власність, теж гідний здивування. Повторюся, і в сільській раді, і в райземвідділі так спішили, що ані явно сфальшованого акту розмежування меж не помітили, ані на відсутність висновків архітектурних та пам’яткоохоронних організацій не зважили. Фальшивку-акта, за яким тодішній начальник Чигиринського райвідділу Черкаської РФ ДП «Центр ДЗК» В.Грищенко в присутності місцевого сільського землевпорядника В Колісника погодив розмежування меж земельної ділянки Варвари Коваленко, з легким серцем і чистими руками благословив підписом сільський голова Іван Гришко. І знову ж таки дивні збіги: по-перше, незадовго до того, у грудні 2005 року на Суботівське замчище оформлено облікову картку та паспорт пам’ятки місцевого значення, який визнавав її, пам’ятки, власником та користувачем Національний історико-культурний заповідник «Чигирин». А по-друге, замовляла горезвісного акта Варвара Гордіївна Коваленко – дружина господаря земельної ділянки Олексія Івановича Коваленка. Сам господар завбачливо встиг спорядити її на те відповідним дорученням, згодом нібито підробити на згадуваному акті підпис директора заповідника і не гаючись… помандрував у засвіти. Наприкінці січня 2007 року Варвара Коваленко оформила власність на будинок і садибу, а через 5 місяців продала її київським прибульцям.

 

На поживу до чужої слави

Саме час, читачу, як кажуть назвати героїв поіменно. Власниця обох шматків, одбатованих од замчища, – киянка Світлана Костюк, особа для Суботова та й Чигирина досі таємнича. Втім Інтернет – штука стоока: там, скажімо, зберігається постанова ЦВК, датована 27 серпнем того ж таки 2007 року, прореєстрацію кандидатів у народні депутати України, включених до виборчого списку блоку політичних партій «Християнський блок»: Соціально-християнська партія, Всеукраїнська політична партія «Екологія та соціальний захист», на позачергових виборах народних депутатів України. В доданому до постанови спискупретендентів на депутатство двадцять другою –Світлана Іванівна Костюк, член партії «Екологія та соціальний
захист» іза сумісництвом директор ЗАТ «Універсам "Київ"». А акурат дванадцятим –Костюк Олександр Володимирович, член тієї ж таки партії, голова всеукраїнського благодійногофонду "Екологія та соціальний захист".Через два роки потому столична газета «Хрещатик» представляла читачам Олександра Костюка вжеяк депутата Київради, секретаря постійної комісії Київради з питань охорони довкілля, екологічної безпеки та захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи і заодно –  як президента Київської громадської організації «Соціальні технології» та… голову правління ЗАТ «Універсам "Київ”».

 – Ми Костюка до 2005 року і не знали, –переконує сільський голова СуботоваІван Гришко. – Костюк тут зареєстрував кілька козацьких організацій. Він сюди вкладав гроші, скупив у  нас колгоспний двір. Він подільчивий. Прислав комп’ютерний клас для школи. Попередня районна влада йому все обрубала і на цьому ліг камінь роздору.Сюди він зараз нічого не вкладає. На фермі – тільки охорона та трохи індиків. Він чоловік заводний: його б покликали – він пішов би на співпрацю.

– Нормальна, врівноважена людина,– підхоплює розмову колишній суботівський землемір, а нині працівник райвідділу земельних ресурсів Анатолій Жук

  Ви цікавилися для чого йому ці ділянки?

 – Ні, ми розмовляли на інші теми. Він там щось із козацтвом створює. Якесь у нього там козацьке питання. Костюк не винен, він придбав готовий державний акт, він кадастрової справи не бачив.

Сидимо в кабінеті сільського голови. Від сліпучого полудневого безхмар’я за вікном кімната наче потьмянішала, притлумивши в затінок і моїх співрозмовників. Знадвору з радіодинаміка російська мегазірка з українським корінням розкотисто схлипує про «Небеса обетованные», і той надто награний і гугнявий бравур чергового модного шлягеру, а може тягуча літня спека, мимоволі нагнітають розмову дратівливими нотками.

    Та земля, що за Іллінською церквою, під заповідникомдев’ять років, – веде мову сільський голова. – А раніше там був пастівник. Ото тільки й дві хати, де археологи горшки собирали. А так нікому не потрібне було, там люди городи обробляли. І жили. А коли оцей сир-бор заварили, тоді почали знаходити з архівів…

І далі досадливо:

 – Треба ж такого: недавнополовину Чигирина викупили під «гетьманську столицю», а тут дві хати купити – проблема! Там люди споконвіку жили. Я і заступника директора заповідникапитав в 2002 році, якраз тільки вибрали мене: «А чого це ви всю землю не відводите?» А він: «Та нам хватить і цього». Вони тоді ніхто і не думав, і вона їм і не потрібна була… Пам’ятних знаків, що це історична територія, не було – це тільки оце тепер, коли нас по судах затягали, вони привезли туди і кинули якихось два камінці, що це історична територія. І все.

– А розпорядження голови облдержадміністрації 1996 року?

– У нас цього рішення не було, і в райземуправлінні теж… Ніде нічого не було, – категорично заперечує голова.

Розмову підхоплює Анатолій Жук:

   Рішення рішенням, а технічна документація є документацією. Все ж повинно бути оформлено належним чином, із винесенням меж у натурі… А рішення хіба може чітко визначити яка земельна ділянка, у яких межах і в якому місці села?

 – Гаразд, – погоджуюся, –  якщо документація важливіша, то як так сталося, що тодішні працівники райземуправління не помітили явно сфальшованого документа про розмежування меж?

 – Не знаю, –стенає плечима Жук,– я тоді в райуправлінні ще не працював.

 –А ваша служба, – допитуюся, – знала, готуючи державний акт на право власності, що ділянка фактично є пам’яткою археології?

– До того, як видали акт, ніхто паспорта на пам’ятку археології не бачив. Після того хтось у сільську раду приніс ці документи, то їх ото й побачили. А то в сільській раді його не було. І тоді, як ішла приватизація цих двох ділянок, як виготовляли державні акти, там заповідником нічого не будувалося. Ніхто за це мови не вів…Чому на актах немає печатки, я цих подробиць не знаю і нічого не можу сказати. Ніхто на це не звертав уваги: нічого там тоді не будувалося і питання так не стояло. Там споконвіків жили люди, і вони як і всі ми, громадяни України, мають право приватизувати земельну ділянку…

– Зазвичай, готуючи ділянку до приватизації, ви ознайомлюєтеся з документально посвідченим описом меж?

  – Звісно, цей документ підписує землевпорядник і лише потім сільський голова.

 – Як же тоді сталося, що представник землевпорядної служби пропустив очевидні порушення?

 – Не знаю, там стоїть підпис іншого землевпорядника, Колісника.

Розмова з землевпорядником нагнітає і так високий градус в кабінеті сільського голови, той втручається, ледь приховуючи досаду:

 – Щодо підписів – це до попереднього власника,  до Коваленка. Коваленко оформлював. Але він помер.

– А ви ж, – кажу, –скріпили цей акт своїм автографом.

– Про це судити не будемо. Ми вже суди пройшли. І маємо ухвалу вищого суду – що рішення наші правильні.

І це свята правда. Пробувала було судитися з фактичними співвласниками Богданового замчища Служба охорони культурної спадщини Черкаської ОДА, активно підтримувана Чигиринською районною прокуратурою, але Олександр Костюк прибув на суд у Чигирин в супроводі кількох столичних адвокатес, які, вочевидь, знайшли достатньо аргументів, аби суддя залишила позов держави без задоволення. Не допомогли пам’яткоохоронцямй апеляції до вищих судів: ухвалу Чигиринського райсуду лишили без зміни.

Розповідають, одна з фігурантів судової епопеї, та, що продала обійстя київським власникам,  Варвара Коваленко, яку односельці кличуть «Гордєєвною», перестрівши якось у Суботовікогось ізкерівництва заповідника, підбила підсумки судових дебатів коротко і ясно: «Кінчено. Поїзд пішов і рейки розібрали…»

Прибуткова зона

Нині суботівське Богданове замчище нагадує чи то прикордонну нейтральну смугу, чи карикатурний міні-макет берлінських зон окупації. Тільки замість сірої монументальної берлінської стіни – жалюгідні кілочки одділяють землю заповідника од костюківської приватної власності, що встигла добряче здичавіти без дбайливої руки господаря. Власники ближніх садиб і не пригадають, коли востаннє  бачили тут «київських дачників». Одну із проданих хатуже після купівліКостюкамиоднієї ночі взяла прахом нагла пожежа. Сільський голова переконаний: підпалили зумисне – хата зайнялася зсередини, згоріла дотла. А наступного дня зайшла на обійстя техніка, згребла ще тліючі головешки та підмурок на вантажівки та й вивезла на смітисько. Було це схоже на панічне замітання слідів. Далі драма перейшла у відвертий театр абсурду: невдовзі на приватну ділянку без відома її нового господаря-погорілця,  вторглися завантажені зрубом тягачі,а слідом за ними, як окупаційна піхота за танками,– хвацький майстровий люд з будівельного підприємства «Мехбуд», де директором був Володимир Сапа.Зацюкали сокири, застукали молотки – і наче мара посеред двориська забовваніла споруда, що формами нагадувала комусьпіднавіс для зберігання сіна, а комусь курник. Насправді в розгарячілих головах тодішнього найвищого районного та обласного начальства це «диво архітектури» мало уособлювати «вхідну вежу часів Богдана Хмельницького». Кому забандюрилося на ум втелющити цю мару на приватне обійстя – ніхто не знає. Сільський голова рішуче запевняє, що сільрада не давала дозволу на це будівництво. І переконаний: це затіяли ті, хто тоді патронував вельми бучну і вельми масштабну щодо відмивання грошви програму «Золота підкова Черкащини». Ті очільники з обласної та районної влади, кому та підкова блищала реальним золотим гендлярським блиском.

Вежа стоїть собі й нині, заростає бур’яниськами та деревами-самосівами. Щоправда, коло підмурку свіжі сліди розкопок. Не археологічних – будекспертизи: це правоохоронці пробували дізнатися, який «відкат» взяли на цій будові ті, хто її затіяв.Самочинно збудовану на його землі «каланчу»нинішній власник земельної ділянки О.Костюк, за переказом сільського голови, сприйняв з гумором: «Добре, буде мені літній будиночок».

Коли Костюки купували цю ділянку, експерти земельного відділу оцінили її приблизно у 6 тисяч гривень. На ті ж таки двадцять соток фахівці Служби охорони культурної спадщини Черкаської ОДА вивели вартість… у тисячу разів більшу: майже 6 млн. грн. – така ціна лишень однієї з двох переданих у приватну власність земельних ділянок із суботівського Богданового замчища фігурує і в матеріалах судової справи.

 Я перед Костюком ледь не на четвереньках стояв, – скрушно стріпує головою Василь Полтавець, генеральний директор Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». –При  великому козацькому гурті просив: передайте ці землі заповідникові.Обіцяв принародно передати, а потім передумав. А там же ранньослов’янські культурні шари, там Чорнолісся!..Знаю як археолог. Я питав його: «Ну чого ніхто інший на таке святотатство не пішов? Чому ви? Ви ж кажете, що очолюєте козацтво?» – «Бо воно пропаде. А так я збережу його». Він хвалиться, що прямий нащадок Богдана Хмельницького. Я йому вже казав: знав би ваш предок, яке святотатство чините… Сьогодні оці Костюки пішли масою, навально, як колорадський жук. Дивиться тобі у вічі, цинічно заявляє, що він за оту державу, а сам…Я кажу: як ви не боїтеся, хлопці? У вас така пелена перед очима страшна! Продери хоч голочкою та глянь, що ж ти робиш!!. Ми йому пообіцяли землю в іншому місці. Я казав: у Стецівці домовлюся з депутатами,знайдемо для цього 10 га землі. Не схотів. Знає, що колись за цю землю візьме великі гроші».

Назад у майбутнє?

За останні роки Суботів упевнено очолив районний рейтинг популярності земельних ділянок: родове гніздо Богдана Хмеля рік у рік приковує до себе все більше й більше уваги туристичного світу, тому й бажаючих придбати тут заміське обійстя не переводиться. Селянські негазифікованісадиби з традиційними хатами зі зручностями за сараєм,з обійстями, які ще десятиліття тому коштували од сили кількасот «зелених», нині сягнули цінової планки у 20 тисяч умовних одиниць.За великим рахунком, увесь Суботів, з околицями включно, дише Богдановим дихом – десь в Англії, Франції чи й у Південній Кореї таке село обов’язково нарекли б «живим музеєм» – з відповідним статусом та осібною державною підтримкою. А суботівський голова сушить голову, як би вициганити в орендарів місцевих нив сякі-такі гривні на сільську «соціалку».

Тим часом пан Костюк  як «нащадок Хмельницького» і правовірний козак обіцяє силами фонду і козацьких організацій відбудувати на приватизованому ним шматку замчища будинок свого великого предка. Знаючи, що спорудження точно такого будинку заплановано державною програмою«Золота підкова Черкащини» – чи то сподівається, що, як і «сторожову вежу»,  ще один новобуд йому подарують «казенним коштом», чи, може, й справді ушкварить «альтернативну садибу», через кілочки від заповідника. Одне слово, «Боже, благослови Україну на духовну і неподільну державу!» – як пафосно, дикторським голосом лунає для тих, хто заходить на Інтернет-сайт фонду, очолюваного О.Костюком.

*   *   *

Автору цих рядків, на жаль, не вдалося зустрітися з богобоязливим «гетьманським нащадком». Першого дня за вказаним на сайті телефоном чоловічий голос поцікавився моєю скромною персоною та метою зустрічі, а довідавшись хто я і що мова йтиме про Суботівське замчище, попросив зателефонувати завтра. Зранку другого дня трубку на тому боці зняла жінка. Після повторної процедури «знайомства» записала мій телефон, пообіцявши, що «Олександр Володимирович вам сам зателефонує». І з кінцями.

На тому ж таки Інтернет-сайті «фонду Костюка», на чільному місці красується «цитата дня» – без авторства, очевидно, плід ума самого господаря:«Надмірнавідвертістьнастільки ж непристойна, як і абсолютна оголеність».

Що ж, як кажуть, будемо знати і стерегтися.

 

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ.

Категория: Мои статьи | Добавил: snayper (28.11.2011)
Просмотров: 520 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Copyright MyCorp © 2017
Зробити безкоштовний сайт з uCoz