П`ятниця, 15.12.2017, 22:55
Приветствую Вас Гість | RSS
Пошук
Головна | Каталог статей | Регистрация | Вход
МАЛЕНЬКА ПАРТІЯ СНАЙПЕРІВ
Форма входа
Меню сайту

Категорії каталогу
Мои статьи [707]

Наші друзі
  Locations of visitors to this page

Новини
[24.11.2017][Мои статьи]
Партія снайперів: Програма моменту (0)
[25.02.2017][Мои статьи]
ВОЖДИ ПРОЛЕТАРИАТА» О НАРОДАХ (0)
[22.02.2017][Мои статьи]
Отці невидимого фронту (УПЦ ФСБ) (0)
[20.01.2017][Мои статьи]
Музичний олігарх з ДУС АП проти журналіста О.Ягольника! (0)
[31.12.2016][Мои статьи]
Константин Стасюк о "неправильной" физиологии и "официальном" лечении (0)
[15.11.2016][Мои статьи]
Комбат Юрий Покиньборода против Хатии Деканоидзе (0)
[04.11.2016][Мои статьи]
Ось і студентка стала директором музею… (0)
[08.10.2016][Мои статьи]
“Друзі Гіркіна” з Міноборони майже святі… (0)
[07.10.2016][Мои статьи]
Мистецтво в зоні АТО (0)
[29.09.2016][Мои статьи]
Для чого заборонили Київську Русь? (0)

Опитування
Як реагувати на злочинну вакцинацію, дозволену МОЗ?
Всього відповідей: 755

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Публікації » Мои статьи

Історія одного вірша
Історія одного вірша
Я не знав, що вона давно померла. Шляхи наші розійшлись ще в 1990 році, тож про її смерть я довідався випадково – у лютому 2011-го, завітавши на творчий вечір прекрасної поетеси та есеїстки Надії Степули в книжкову крамницю біля Золотих Воріт. Там і побачив книжку: «Гордасевич Г.Л. Твори. – Львів: Каменяр, 2006». На обкладинці – портрет Галини Леонідівни, на четвертій сторінці – дати життя: 1935 – 2001… Напевно, це ім’я – то порожній звук для голови Української спілки ветеранів Афганістану Сергія Червонописького.
 Важко уявити колишнього першого секретаря Черкаського міськкому комсомолу, який гортає книжку української поетеси, засудженої в 17-річному віці до 10 років позбавлення волі «за написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». А, між тим, писала вона й про нього – одіозного діяча, що робив кар’єру завдяки втраченим під Кабулом ногам.

 

Вона приїхала в Донецьк, тодішнє Сталіне, у 1955 році – після дострокового звільнення, провівши 2,5 роки в Рівненській тюрмі та «зонах» Чернігова, Одеси й Куйбишева (нині – м. Самара Російської Федерації). Приїхала тому, що на рідній Рівненщині не мала після ув’язнення засобів до існування. А тут, принаймні, була робота – чорноробочої на індустріальних будовах, згодом – простої працівниці в друкарні. Ще тут вирувало очолюване Йосифом Курлатом літературне об’єднання «Обрій», з якого вийшли і Василь Стус, і Леонід Талалай, і Василь Захарченко… Галина Гордасевич у 1962 році стала активним учасником цього об’єднання, а через чотири роки, в 1966-му, вийшла друком її перша збірка поезій – «Веселки на тротуарах»…

 

Ми познайомились у 1989-му. Колись могутня радянська імперія розповзалась по шматочках, Донбас був охоплений шахтарськими страйками, а на третьому поверсі Інституту фізико-органічної хімії та вуглехімії Академії наук УРСР, у відділі гомогенного каталізу, створювались обласні осередки Товариства української мови ім. Т.Шевченка та Народного руху України за перебудову. Тому сприяла виняткова обставина – у цьому інституті була ледь не єдина в Донецьку друкарська машинка з українським шрифтом. Тож відозви, установчі документи й статті для «самвидаву» ми друкували справжнісінькими українськими буквами.

 

Збирались ми щотижня в залі обласної бібліотеки ім. Н.Крупської, поруч з Донецьким обкомом КПУ, переживаючи кожний раз дивовижне відчуття того, що можна просто так, безкарно, без глузливих посмішок зі сторони розмовляти українською. Завжди тихенька й сумна, з голосом-дзвіночком та очима, які, здавалось, лише щойно перестали плакати, Галина Гордасевич була тим центром нашого україномовного всесвіту, навколо якого оберталось донецьке «національно-визвольне» життя – наївне та затяте…

 

А він у цей момент хизувався своїми протезами з трибуни З’їзду народних депутатів СРСР –молодший її на 22 роки випускник Рязанського вищого повітрянодесантного училища. Після училища йому, як і десяткам тисяч його співвітчизників, довелось скуштувати справжньої, а не учбової, війни в складі «обмеженого контингенту». Втім, він і тут миттєво оцінив перспективи службового зростання й опинився на посаді коменданта Кабульського аеродрому. Але через три роки трапилось біда й молода людина залишилась у 25 років без ніг.

 

Треба віддати належне Сергію Васильовичу – він, ставши інвалідом, не тільки не скотився на узбіччя життя, але пройшов на протезах по найвищих кар’єрних щаблях. Двічі Червонописького призначали членом парламенту – у Радянському Союзі та в Україні. Причому не обирали, а саме призначали – за партійними списками. Для громадських організацій (фактично – для чиновного апарату) в СРСР була встановлена квота представництва на З’їзді народних депутатів. Ось по цій квоті, від ленінського комсомолу, і потрапив безногий кар’єрист до Москви, усвідомлюючи, кому саме він зобов’язаний своїм стрімким зльотом та розуміючи, де треба гавкати, а де – лизати.

 

Ті, хто бачили той легендарний виступ Червонописького на З’їзді народних депутатів, погодяться – це осоружне видовище була сильнішим від «Фавста» Ґьоте. Комсомольський чинуша з Черкас, користуючись своєю безногістю, поливав з трибуни брудом академіка Андрія Сахарова за інтерв’ю, яке нобелевський лауреат дав канадський газеті.

 

Наступного ранку Галина принесла вірш. Він був передрукований отією самою друкарською машинкою й вивішений на дошку оголошень в Інституті фізико-органічної хімії та вуглехімії Академії наук УРСР. Висів вірш довго. І ніхто – ані керівники інституту, ані парторг, ані начальник 2-го відділу не посміли його зняти.

 

Де ти втратив ноги – відомо,

Та хіба ти в тім винуватий,

Що послали з рідного дому

«Мусульман-братів визволяти»?

 

На жорстоку афганську землю

Ти ступив не другом, не братом,

Ти на ній пригинався низенько,

Прикриваючись автоматом.

 

І летіла з чужого Кабула

На Вкраїну вість невесела

Чи з віддаленого аула

(Як там звуться афганські села?).

 

І ридала зболена мати,

Плакав ти над убитим другом,

І вишкірювались автомати

Смертоносним вогненним пругом.

 

Ти би вмер, а в полон не здався,

Ти розплачувався з боргами.

Ти питанням не задавався:

За що платиш своїми братами?

 

За чиєсь безвір’я і тупість

Кров у землю афганську стікала,

І хололи під сонцем трупи,

Смерті хижа коса не стихала.

 

У той час, як нахабний зайда

За столом розперезує паса

І, не втерши масного заїда,

На повій поглядає ласо.

 

У той час, як онук Герострата

Душу твого народу топче.

Знаєм ми, де ти ноги втратив.

Де ж ти голову втратив, хлопче?

 

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

Категория: Мои статьи | Добавил: snayper (16.10.2011)
Просмотров: 327 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Copyright MyCorp © 2017
Зробити безкоштовний сайт з uCoz