Понеділок, 29.05.2017, 08:44
Приветствую Вас Гість | RSS
Пошук
Головна | Каталог статей | Регистрация | Вход
МАЛЕНЬКА ПАРТІЯ СНАЙПЕРІВ
Форма входа
Меню сайту

Категорії каталогу
Мои статьи [709]

Наші друзі
  Locations of visitors to this page

Новини
[05.04.2017][Мои статьи]
«Безпілотні гроші» на крові: як керівник ВАТ «Меридіан» В’ячеслав Проценко обкрадає «Укроборонпром» (ВІДЕО) (0)
[25.02.2017][Мои статьи]
ВОЖДИ ПРОЛЕТАРИАТА» О НАРОДАХ (0)
[22.02.2017][Мои статьи]
Отці невидимого фронту (УПЦ ФСБ) (0)
[07.02.2017][Мои статьи]
НВП«Екосервіс» проти інформаційного шахрайства! (0)
[20.01.2017][Мои статьи]
Музичний олігарх з ДУС АП проти журналіста О.Ягольника! (0)
[31.12.2016][Мои статьи]
Константин Стасюк о "неправильной" физиологии и "официальном" лечении (0)
[15.11.2016][Мои статьи]
Комбат Юрий Покиньборода против Хатии Деканоидзе (0)
[04.11.2016][Мои статьи]
Ось і студентка стала директором музею… (0)
[08.10.2016][Мои статьи]
“Друзі Гіркіна” з Міноборони майже святі… (0)
[07.10.2016][Мои статьи]
Мистецтво в зоні АТО (0)

Мини-чат
200

Опитування
Як реагувати на злочинну вакцинацію, дозволену МОЗ?
Всього відповідей: 755

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Публікації » Мои статьи

Опозиція. Святе місце порожнім не буває

Опозиція. Святе місце порожнім не буває

Поговоримо про опозицію як таку. Хочу обгрунтувати, чому всіх наших так званих "опозиціонерів" – борцунів зі "злочинним режимом" – взагалі не можна вважати опозицією. А тим більше – опозицією єдиною, безальтернативною. За яким правом вони привласнили собі це горде звання?

Як я вже говорила, наші так звані опозиціонери – лузери звичайні. Зазвичай, якщо хтось програв, причому – глобально, з повним крахом інституційної структури, – а з нашими опозиціонерами сталося саме так, – він взагалі повинен скромно відповзти в куточок і там зализувати рани. А якщо збережуться ресурси і натхнення – то знову починати з нуля і дертися нагору.


Наші так звані "опозиціонери" були на вершині крижаної гірки. Їх звідти спихнули, вони скотилися до самого низу і бігають тепер внизу, метушаться і вимагають, щоб невідомі сили знову їх "на крильцях" піднесли наверх. Не буває такого! Потрібно заново прорубувати сходинки, посипати їх пісочком, оберігати досягнутий рівень, щоб у зародку не задушили... Тобто, той, хто програв – повинен почати з нуля. А наші діячі повинні починати взагалі з мінусів, оскільки дискредитували себе, і всі побачили, що вони – безтолоч і дерибанщики.

Вони, нинішні опозиціонери, були на вершині. Туди їх тріумфально занесли в 2004-му. Однак їхні політичні супротивники в результаті тривалої і наполегливої боротьби, почавши з самого низу після свого приголомшливої поразки, видерлися нагору і скинули їх звідти стусанами. А як ще треба чинити з дурними і жадібними лузерами?

Тепер вони – звичайні, малозначимі прості смертні, і тільки деякі з них ще мають депутатську недоторканність. Якщо їм подобається називати себе опозицією – та на здоров'я. Тільки нехай не дивуються, що сприймають їх нині як опозицію лише найвідданіші фанатики – переважно, маргінальні.

Опозиція в Україні, безумовно, є, але її не там шукають. Без сумнівів, багато людей зі своїми структурами та інституціями методично і невтомно "рубають сходинки" на шляху до крижаної вершини влади. І хтось із них змінить рано чи пізно нинішню ОЗУ Януковича, бо такий закон життя: "лише мить ти нагорі, і – стрімко падаєш вниз!"

Не буває такого, щоб "позиція" – була, а опозиції – не було. Хоча прориваються всілякі варіанти з-під монолітного провладного "килима". Хара судиться з Пшонкою, наприклад, – хто з них позиція, хто опозиція?

У нас тут конфлікт будівельний в Києві стався, на Троєщині. Приїхав наш фактичний, призначений владою мер, голова адміністрації Попов – права покачати, на забудовників наїхати. А йому у відповідь балончиком газовим у фізіономію: "Ти хто такий? А ми – з Партії регіонів!" Не впізнали бідолаху... І знову ж – хто тут позиція, хто – опозиція?

Або ось, наприклад, Лавринович. Зрадів він було, що буде тепер одноосібно все майно реєструвати і всі майнові права, а у нього раптом взяли і відібрали "найсмачніше" – землю. І віддали взагалі невідомо кому – комусь, чиєю "шісткою" є номінальний глава Держземагентства пан Тимченко.

Ці історії ще раз підтверджують, що позиція і опозиція – становища умовні і нетривкі. Просто є конкретний ресурс, за який борються конкретні люди, залучаючи до своїх битв тимчасових союзників, і борючись із тимчасовими противниками. Завтра багато вказаних людей знову "подружаться" з нинішніми ворогами і стануть "дружити" проти когось третього...

Я гадаю, що "в надрах моноліту" – в глибинах Партії Регіонів – внутрішня опозиція поступово структурується. Поки що відбуваються дрібні сутички за дрібні ресурси: то щось не поділили профспілки, то не поділили реєстрацію власності, то взагалі зчепилися за якусь локальну забудову на околиці Києва. Тобто, це поки що сутички, не пов'язані з відмовою у лояльності пану Януковичу і його близькому колу. Сторони поки самі по собі б'ються – і знають, що, мовляв, "приїде барин, барин нас розсудить". Вони готові змиритися з остаточним рішенням, яке винесе щодо їхніх локальних чвар особисто Янукович.

Але вже поруч той момент, коли кого-небудь скривдять настільки, що він протиставить себе особисто Януковичу. І от тоді опозиція нарешті "вилізе з-під килима", "відбрунькувавшись" від Партії Регіонів. На противагу, звісно, можна уявити собі абсолютно неймовірну ситуацію, що хтось, досі країні невідомий, почне з нуля і раптово піднесеться – "вийде Данко, вирве серце". Ймовірність того, що щось подібне станеться – самі розумієте, прямує до нуля.

Політики не вилуплюються з лабораторної колби, особливо в наш час. Якщо хтось на щось обгрунтовано претендує у політиці, то така людина обов'язково мала би "засвітитися" раніше. Не буває такого, щоб хтось раптово "вистрілив". Зараз епоха Інтернету, всі всіх знають, а Україна – велике село. Це тільки в казках таке буває, щоб Ілля Муромець 30 років і 3 роки сидів на печі, а потім раптом встав, пішов і всім дав прочухана.

Зараз ми маємо таку ситуацію: товариші, які раніше сиділи нагорі, колишню повагу втратили. І, швидше за все, будь-яких шансів відновити рейтинг у них немає. Хіба що вони покаються, розкажуть, де і скільки вкрали, все роздадуть бідним, переймуться ідеєю реальних соціальних перетворень, а не тільки розпилом бюджету... Однак – це настільки ж малоймовірно, як візит інопланетян. У нас не було повернень після таких гучних фіаско.

Комуністи теж почали заявляти себе як опозицію, проте вони всього лише паразитують на старечому маразмі старшого покоління. У них є назва і бренд, який вони нещадно експлуатують. Їхній електорат вимирає абсолютно природним шляхом, з їхньою ж допомогою, тому що вже дуже шикарно живе Петро Симоненко з товаришами. Ось Мартинюка зловили недавно, він за 1000 євро літав єврокласом, але не спромігся за багаж заплатити. Зрозуміло, що Регіонам комуністи тепер і задарма не потрібні. Комуністів посунули від годівниць, ті буянять – але хто ж їм повірить.

Тому ми повертаємося до твердження, що нічим вони один від одного не відрізняються, і нічого конструктивного не пропонують. З будь-якої конкретної, концептуальної теми, потенційно корисної для всього суспільства – наприклад, відкритість реєстрів та кадастрів; прозорість бюджетів всіх рівнів; права місцевих громад т. д. – в цих питаннях товариші з "опозиції" виявляють вражаючу одностайність з товаришами з "влади".

Для них прийнятно, щоб інформація про власність була таємною – щоб ЇМ УСІМ дісталося ВСЕ, а абсолютна більшість населення залишилася ні з чим. Зворушлива одностайність, чи не так? Знову ставлю запитання – хто ж тут позиція, а хто – опозиція? Вони всі мазані одним миром, і ніхто з них не пропонує нічого в інтересах суспільства, – тільки в інтересах себе, коханих.

А от якщо хтось почне пропонувати якісь перетворення в інтересах суспільства, то така людина чи політична сила матимуть шанс. Але поки – чи то у наших політиків розуму не вистачає вивчити який-небудь успішний шлях розвитку, чи то вони досвід вивчили, але з ним не згодні. І вважають, що їм особисто краще "тут і зараз" поборотися під килимом і половити рибку в каламутній воді, ніж просувати реформи, результатів яких вони, можливо, не побачать за свого життя.

Декларативні заяви про реформи робляться і нинішньою провладною командою, однак практичне втілення їхніх ідей відбувається настільки неякісно, що виходить чи не гірше, ніж було. Проте всім, хто критикує "злочинну владу", потрібно невтомно задавати самим собі запитання: а що особисто я (моя команда, якщо вона є, звичайно) – будемо робити на місці тих, кого критикуємо? Поки щодо конструктиву все критикани мовчать, як риби. Так, Янукович і його команда – дійсно дерибанщики, непрофесіонали, лиходії-Бармалеї, "злочинна влада" і таке інше. Але скажіть, що б ОСОБИСТО ВИ робили б на його місці, з якою командою, з якими ресурсами?

Ну, а поки в Україні немає реальної опозиції, весь час з'являються якісь фронди і піар-проекти – від еклектичних націонал-фашистів зі "Свободи" до ради-кала Олега Ляшка. Адже має ж хтось прибирати до рук електорат з підвищеною сугестивністю і зниженими розумовими здібностями. А такого електорату у нас – хоч греблю гати.

Коли до влади приходить нова політична сила, вона як переможець, відразу ж маргіналізує переможених, не замислюючись, що одночасно маргіналізує і себе. А по-іншому і бути не може, якщо у політиків одне завдання – награбувати і втекти. Ці люди ніколи нічого не роблять в інтересах суспільства, вони спливли наверх тільки для того, щоб пограбувати і канути в небуття – якщо виживуть. Люди, які щойно були при владі, і ті, які при владі зараз, прекрасно знають, що особистий, індивідуальний інтерес кожного з них полягає в тому, щоб швиденько перетворити свою владу на бабло – і втекти з цим баблом.

У той же час, багато хто з них розуміє, що груповий інтерес їхньої провладної команди (і одночасно в цьому полягає суспільний інтерес) – здійснення реальних реформ. Наші провладні діячі насправді – жалюгідні маргінали з країни третього світу в порівнянні з діячами аналогічного рангу з багатих, цивілізованих країн. А отже, вони отримують жалюгідні копійки в порівнянні з тим, що могли б отримувати, якби наша країна була цивілізованою. Це очевидно для всіх, але ніхто з них не хоче бути першим. Мовляв, я що, дурень? Всі крадуть, а я повинен реформи проводити, та ще й за рахунок власних людських і матеріальних ресурсів?! Ось так все й рухається замкнутим колом.

Регіонали дійсно часто вживають слово "реформи". Більше того, вони їх навіть намагаються проводити, але так бездарно, безграмотно і не відриваючись від дерибану, що, ясна річ, у них мало що виходить.

Вони нагадують алкоголіків або наркоманів. Всі знають, що пити шкідливо, і що наркотики – це смерть, але коли приходить час прийняти чергову дозу, втриматись неможливо. Всі розуміють, що треба робити реформи, але ніхто не може себе змусити. Для цього потрібно докласти зусилля і відмовитися від чергової дози кайфу заради довгострокових перспектив. На це мало хто здатний. Дуже вже складно перейти від грабунку до відносно чесного заробітку. А тим більше – до хоч скільки-небудь справедливого розподілу суспільних благ серед широких мас.

Будь-хто з нинішньої провладної команди знає, що може опинитися на місці Тимошенко. Ба більше – передчасно не повернутися з Ізюмського лісу або накласти на себе руки декількома пострілами в голову. Скількох посадили, скількох вбили, але кожен думає: "Зі мною такого не станеться". А коли стається – "чорт, ну чому саме мені так само не пощастило!" Люди не розуміють, що негативний фінал – це закономірність. Вони вважають: це комусь іншому не пощастило, а от особисто я пробіжу між краплями дощу!

І досвід цієї системи нічому їх не вчить. Кожен боїться: почнеш варнякати про реальні реформи, то тільки з усіма посваришся. Зробити все одно нічого не дадуть, і залишишся, як дурень, біля розбитого корита.

Як би там не було, а особистістю, яка персонально відповідає зараз за все, що відбувається в Україні, є Віктор Федорович. Він собі вже щось там вхопив: те ж Межигір'я, наприклад, та віддячив друзям за підтримку (привіт, "Лівелла"!). І, можливо, вже й хотів би запровадити якісь перетворення. Тим більше, що він розуміє: якщо він їх не проведе, то закінчить приблизно так само, як Юлія Володимирівна. Але – з ким йому проводити ці реформи? Що він скаже – все, хлопці, припиняємо грабувати і переходимо до роботи на благо суспільства? "Ага, щас", – скажуть йому соратнички.

Справжня опозиція повинна любити не себе у владі, а справу, яку вона робить на благо суспільства. Опозиція повинна нести конструктив, а не завивати: "пустіть нас до корита замість них".

Я вже промовчу про те, що скаржитися за кордон – це повна втрата гідності. Закордон вам допоможе? Он Юлії Володимирівні вже допоміг... Ідіть, скаржтеся, що не можете вирішити проблеми у власній країні і завоювати довіру своїх співгромадян. Як колись дружини в партком бігали, що чоловіки з ними спати не хочуть.

Може, краще поворушити мізками, чому ж так сталося, і стати на шлях виправлення (якщо це ще можливо, звісно)? Дійсно, кому б ще поскаржитися, що ти втратив у власній країні любов електорату, як не закордон? Якщо закордон і зацікавиться вашими проблемами, то виключно для того, щоб влаштувати в вашій країні Лівії-2. А то в світі вже ресурсів залишилося обмаль, а у нас тут купа чорноземів неосвоєних.

Справжні оппозіцонери повинні мати історію, свою особисту. Історію того, що особисто вони зробили, причому не для себе, а для суспільства. Щоб розікрасти чужі активи, багато розуму не потрібно. Багато хто це робив, як, наприклад, той же комсомолець Тігіпко. Хоча деякі товариші примудряються угробити навіть чужі активи, які доти успішно працювали...

Людина, яка претендує на те, щоб керувати цілою країною, повинна продемонструвати попередній досвід управління хоч якимось колективом. Така людина повинна вміти йти на компроміси, знаходити союзників, просувати свої ідеї, мати справжніх, а не проплачених прихильників. Створена таким діячем інституція повинна залучати людей, причому не за принципом "ось ми дорвемося до корита", а заради того, щоб зробити щось корисне для суспільства.

Юлія Володимирівна свого часу могла купувати прихильників перебуванням при владі. Однак – це може кожен. А ти спробуй тільки на своєму особистому ресурсі, без грошей – зацікавити чимось людей. Такі люди у нас є, можливо, вони ще недостатньо розпіарені, у них поки що немає великих можливостей. У нас багато людей з непоганими менеджерськими здібностями, але вони поки не вірять у себе, не накопичили достатніх ресурсів. Утім досвід показує, що ресурси з'являються слідом за появою ідеї. Навіть така жалюгідна і убога ідея, як Помаранчева революція – навіть і та принесла неймовірну кількість добровільних фінансових пожертв. І жертводавці не винні, що грошики у них поцупили, а ідею паплюжили усі, кому не ліньки.

Ідеології, як такої, не може бути доти, поки не завершився період первинного накопичення капіталу і не вироблені хоч якісь притомні алгоритми розподілу неподільного ресурсу.

У нас немає такого алгоритму навіть на рівні розділу кімнати в комуналці між подружжям, яке розлучається! Такі алгоритми існували вже в Стародавній Греції і в Стародавньому Римі, а в Цивільному Кодексі двадцять років як незалежної Україні таких алгоритмів НЕМАЄ! А якщо практично неможливо по справедливості поділити навіть таку дрібницю, як квартира, то як можна поділити владу, як можна поділити будь-який більш складний, диверсифікований ресурс?

Якщо змусити навіть найкращих гравців світу грати в футбол без правил, то вони будуть просто бігати по полю і "вбивати" один одного всіма можливими способами. Але як тільки з'являються правила, гра отримує зовсім інший вигляд. Найбільше нам якраз потрібні правила, але ніхто їх прописувати не поспішає: одні – тому що взагалі не розуміють, що в цьому суть проблеми, а інші – тому що переслідують свої цілі. Вони мають силу, і їм тут і зараз не потрібні жодні алгоритми, вони їм невигідні. А як тільки сили зникають, вони починають страждати і вимагати "справедливого суду". Але хто їх послухає?

А може, нам просто з особистостями не щастить, я не знаю. Я не знаю, що в цій країні не так. Вже майже весь соцтабір схаменувся, а ми – все ніяк. І, проте, не все так безнадійно. Потихеньку, спроквола люди створюють якісь свої низові інституції, розвивають свій бізнес, самі на своєму рівні вирішують певні проблеми. Зрозуміло, хочеться, аби зміни відбувалися швидше, але, можливо, просто час ще не настав. Якщо ти знаєш, в якому напрямку слід розвиватися, то все виходить набагато швидше.

Інша справа, що люди не можуть винести свої досягнення на більш високий рівень. Але це, знову-таки – поки що, а далі, можливо, комусь і пощастить. Це багато в чому – питання везіння. Тим більше, що зараз наша доблесна опозиція стрункими рядами прямує в небуття, розчищає місце, і, оскільки святе місце порожнім не буває, хтось має прийти їм на зміну. Піраміди не будуються згори, тільки знизу. Для того, щоб їх збудувати, потрібен час. Будь-який котлован в перспективі може стати яким завгодно палацом, але спочатку цього не видно. Поживемо – побачимо.

http://polemika.com.ua/article-72628.html#title
Тетяна Монтян Юрист
Категория: Мои статьи | Добавил: snayper (13.09.2011)
Просмотров: 294 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Copyright MyCorp © 2017
Зробити безкоштовний сайт з uCoz